генерал першим пішов до підосавула і, на пів дорозі зустрівши, міцно обняв, а потім розцілував офіцера.
– Не сподівався вже, що зустрінемось. А ти, Юхиме Олексійовичу, все в малих чинах. Думав, з твоїми подвигами вже і в старшини козачі вийшов…
– Добрий був би полковник з неповною дюжиною солдатів, – усміхнувся Куля. – А іншого війська я не прийму. З цим звикся. З ними будь-яку війну виграю.
– Розумію. Завжди у справах важливих і надважливих тебе посилають, Юхиме Олексійовичу. У таких справах велике військо й справді не матиме успіху. Зате орденами, напевно, й шаровари обчіпляв?
І розсміявся генерал. Від того сміху й молодший став, і вуса піднялися.
– Вистачає, – кивнув згідно підосавул. А потім велів Бурсаку: – Іди. Он наші твою одежину принесли. Панам офіцерам речі поверни… Хіба… На якийсь час валянки згодяться на поранені ноги.
Помовчав Юхим Олексійович, усе ще не відпускаючи молодого козака. А потім тихо сказав:
– Дякую. Багато козацьких життів врятував. То важлива справа. Усе, іди…
– Іди, козаче, приємно буде на тебе в черкесці подивитися, – усміхнувся героєві по-батьківськи генерал. А потім глянув поверх голів офіцерських. – Так! Де мій ад’ютант?
– Я тут, ваше превосходительство! – виринув молоденький офіцерик.
– Отже, так! Запиши героя на подання до ордену! Як його звати-величати? Га, Юхиме Олексійовичу?
Застиг від питання підосавул Куля. Озирнувся на всі боки.
– Ти чого, пане підосавуле? А! Розумію. Все у вас, пластунів, як у Січі Запорозькій колись бувало, – глумливі або смішні прізвиська. Але вони для паперів не годяться, – дорікнув Юхимові Олексійовичу старий генерал. – А може, забув, як твого пластуна звати-величати?
– Пластуна? – здавалось, здивувався отаман. А потім почухав потилицю й махнув рукою. – А чого ж не так… Той пластун – доброволець на ім’я Олександр, по батькові Якович, а прізвище… Гордієнко!
– «Вольноопрєдєляющійся»?! – здивувався генерал. – Адже з пам’ятного мені одна тисяча вісімсот сімдесят шостого року велено імператором Олександром Олександровичем добровольців у козачі війська не брати. Я, мабуть, останнім був… Козаком народитися, стати і бути – то честь велика! А з прийшлих одиниці козаками стають. Як він у тебе опинився?
– Та цей до мене відряджений від саперного батальйону. Там у документах він є… – простодушно усміхнувся Юхим Олексійович.
– Доброволець… Гм-м… Це ж у якому училищі або університеті пластунської науки вчать? А без цієї науки такого геройства все-таки не було б. А-а-а! Чекай-чекай, Юхиме Олексійовичу… Кажеш: Гордієнко? Знав я Гордієнків. Може, він із них? Тоді питань не маю!
– Дозвольте, ваше превосходительство! У мене все ж є запитання, – з дозволу генерала втрутився в розмову його ад’ютант. – Положення про нагородження орденом Георгіївського хреста передбачає повні дані про того, на кого подають. Про добровольців особливі статті. У тому числі – звідки родом, де навчався…
Куля
