ночі. Але у вухах його й досі звучало:
Пекін, Нанкін і Кантон
Cєлі вместє в фаетон
І-і-і… поєхалі в Шанхай
Добивать кітайскій чай.
І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер.
Коли анарх підходив до веранди, вдарило в мідь, на нічну лежанку. За амбарами, що біля конторських будівель, стукар одноманітно задробив у калатушку. Електрична станція добивала останню годину: через годину погасне світло, і санаторійна зона порине в морок. Темні хмари стануть мовчазно над будівлями, знизяться й повиснуть над верхів’ям строгих дерев. Яблуневий глуш одійде до ріки, а в дикому малиннику спалахне духмяність химерної папороті.
Тільки на міській магістралі будуть метушитися багряні огні, а на поселках загавкають собаки, і цей собачий концерт буде неясний і смутний, як перше юне кохання.
Анарх відчув, як горіло йому обличчя. Він повернувся й пішов до чорної кухні, де завше можна було дістати холодної криничної води.
Добрівши до вікна, він постукав туди й попрохав, щоб йому винесли кухоль.
Вийшла покоївка й подала воду. Скоро вибіг і санаторійний дурень. Уздрівши анарха, він – ні з того, ні з сього – загоготав, метнувся вбік і пропав у гущавині дерев.
Випадок, що його чекав анарх довго й з такою незрозумілою для нього самого тривогою, випадок цей нарешті прийшов. Скоро він стикнувся з метранпажем сам-на-сам. Цьому допомогла заразна хороба одного із санаторійців. Санаторієць захорів саме в тій палаті, де був Карно, а коли почали розміщати його співпалатників, то випадково метранпажа положили в той номер, де був анарх. Таким чином виявилось багато можливостей для tete-a-tete. І однією з них він і скористався.
Проходив якийсь неможливий кінець літа. Стояла гаряча нагартована спека й добігала 35 градусів. Потім раптом ртуть падала так низько, ніби дальні небесні верхів’я розрізали трикутники печальних гусей, що летіли у вирій із вологодських сіверких озер. З ріки прокидались холодні потоки й бігли на санаторійну зону, заливаючи повітря запахом вогкої осоки.
Тоді сад похмуро нашорошувався й стояв пустельний і невеселий. Хорі купчились у палатах, і ніхто з них не рішався вийти туди.
Проте на другий день хмари зникали, сіверкий вітер пропадав, і тільки його відголоски, що випадково залишились на зоні, збентежено метушилися по саду, вдарялися в яблуневий глуш і, прорвавшись, нарешті, в степ, панічно, як оглашенні, відкидаючи від своїх невидимих підків бризки грязі, тікали за обрій.
Тоді знову за межами миготіли нагартовані дні, і по шкалі спішила – вище й вище – ртуть. Тоді вдень стояла густа, спокійна спека, а надвечір’я тривожило неспокійні мислі: мислі відходили в степ і поринали в мовчазних перевалах. Стояла матова безгранність, сторожка й схвильована, і не було берегів за межами санаторійної зони. Дикий малинник чутко прислухався до чистих просторів.
Але в той день, коли він поговорив сам-на-сам із Карно, ртуть упала до неможливости. В цей день знову прилетів сіверкий вітер, і
