числяться в потребі і «з атомами»! Сукні, полишені мені бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дістав би лише за грубі гроші. Ковдри з такого атласу – це чистий «капітал». Так і чому не придбати його своїй доньці? Яким же правом і яким способом? Це вже річ маловажна. Як практична жінка і як німкеня любувалася вона лише у фактах.
– Ти нині, очевидно, в дуже святочнім настрої, – почала Лена знов по короткій хвилині, під час котрої я перемагала в собі гнів і обурення, а перейшовши попри неї, не глянула навіть в ту сторону, де стояла. – Ти ступаєш так гордо, мовби ти справді була яка Медічі або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, більше крові в лиці й не мали рудого волосся… Воно тобі все не поможе! – просичала врешті явно. – Один кадриль дасться тобі взнаки, а може, не будеш його й зовсім гуляти. Ми ж прецінь знаємо, що за тобою молоді хлопці не дуже рвуться. А ти так зараз впадаєш в очі, коли не гуляєш… Ти така велика – і ми мусимо за тебе встидатися!
Мені ударила кров в лице.
– На чиє бажання йду я? – спитала я.
– Розуміється, що на бажання тітки й вуйка! Вони мають з тобою добрі заміри, та лише ти, бач, якась така нещасна!
Я усміхнулася гірким сміхом.
Угадала!..
Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволі відразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Він стояв при дверях салону з кількома панами й розмовляв. Переходячи попри нього, я почула його погляд на собі. Опісля ми гляділи посполу на себе, його погляд вражав мене, а, як мені здається, мій його. Ми мовби боялися себе. Він гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обі були нерозлучимі. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося мені, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрітилася з його поглядом. Перелякана тим, відвернула я очі в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.
Помимо музики й танців, помимо бесіди з різними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибині серця немов боліло мене, що він не зблизився до мене ані одним кроком.
– Які ви нині гарні! – сказала мені раз тихесенько панна Марія. – Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такі втомлені й сумні? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.
Вона всміхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.
– Мені всі байдужі, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.
– А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собі щось.
– З ким?
– З Орядином.
– Ні.
– Ах! Так пождіть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби підійти до нього. Він саме в цій хвилі стояв нахилений до Зоні і слухав уважно, що вона йому говорила.
– Панно Маріє, ні! – кликнула я стиха.
Вона подивилася, зчудована, на мене.
– Оставте, прошу! – просила я її з притиском.
Вона дивилася хвилину мовчки на мене.
