не відзивалася.
– Бідолаха з шістьома срібними старосвітськими ложечками!
Я задрижала від обиди.
Як глибоко ненавиділа я її! Однак, не відзиваючись, я силкувалась остатися спокійною. На хвилинку сховала я лице в долоні і стала пригадувати, що думала перше. Думки від її голосу, мов налякані, розпорошилися.
Вона сміялася роздразнюючим сміхом, а я чула, як мені підступала кров до лиця.
– Від бабуні лишилася ще й цукорничка. Вправді, не срібна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..
Я все ще не відзивалася…
– Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила світло і лягла спати. Ти!
Мене покинула нараз вся терпеливість, а пірвала шалена пристрасть. З окриком дикої злості вхопила я за зошит і шпурнула ним до землі. Серце товклося в мені до розпуки, і, згорнувши руки на грудях, глянула я на неї.
– Чого тобі ще треба? – спитала голосом, що змінився від зворушення.
– Нічого від тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? – Вона говорила в зухвалім тоні, опісля мов пригадала собі щось і додала: – Чому у тебе розплетене волосся?
Я відвернулася від неї, не відповідаючи нічого.
– Я хотіла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, – домагалася вона знов.
– Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так мені здається… Може, й це не дає тобі спати і шкодить твоїй красі?
Її очі заіскрилися.
– Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь русалку, вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кілька разів казала, що Гейне не є для молодих дівчат. – Нараз розсміялася. – Справді, це рудаво-золотисте волосся, зеленяві «морські» очі… Знаєш що? Спродай цукорничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці.
Не знаю, як я в тій хвилі виглядала і яким поглядом подивилася на неї. Уст отворити не була я годна і на одно слово – ні! але коли я підняла руку, щоби притиснути її до розпаленої голови, Лена з переляком сховалася під ковдрою…
По хвилі згасила я світло і кинулася сама в постіль…
Глухий біль, неописанне огірчення обняли мене, і тихі стони виривалися з моєї груді. Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі – ні! поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння шляхетніших зворушень серця!..
Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кімнати, а світло місяця лилося вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помості й стіні.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилізла нишком з постелі й забрала роздертий зошит до себе.
Очі мої стулилися. Я аж надранком заснула.
Мені приснилася надрейнська русалка Лореляй.
Вона ніби сиділа десь на скалі над водою, перебираючи золоті струни своєї арфи. Спадаюче на груди й плечі волосся здавалося на сонці червоним плавним золотом. Її погляд, напівсумовитий, напівбайдужий, був звернений у безнадійнім очікуванні
