від рідного сина!
Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.
– Що ти робиш, божевільний! – жахається Таня, – Адже можуть зайти!
– Не зайдуть… їхні коні?
– А то чиї!
– Гарні коні.
Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.
– Ти що думаєш робити?
– Нічого, – загадково посміхається Федько. – Полізу ще на горище – погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та гляди, – дома ні слова!
Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.
Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:
– Федю!.. Федю!..
Брат котом зіскочив додолу.
– Ти чого так довго возилася? – спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.
– Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…
– Молебень?.. Ось ми їм устроїмо молебень, дай тільки час!
У темряві Таня не побачила – здогадалася, як усміхнувся, недобре й погрозливо, брат. Посопів, жуючи пиріжок, спитав:
– А зараз що вони роблять?
– Полягали спати.
– То й нехай собі сплять. А ти от що, Таню… – Федько нахилився до сестри, гаряче дихнув їй у обличчя: – Буду я звідси тікати. Як тільки стемніє, ти виведеш мені за ворота коня… Виведеш?
– Виведу, – покірно погоджується Таня. – Ваську?
– Не Ваську, дурна! Васька ще на хазяйстві пригодиться. Оцього ось жеребця. Хай мене спробують впіймати на ньому!.. Тільки чуєш: веди обережно, щоб ніхто не почув! А вже як побачать, то скажеш, що вивела прогуляти. Чуєш?
– Чую, – відповідає Таня і вже мало не плаче.
– Ти чого? – помічає оті невидимі сльози брат. – Боїшся?
– Боюся, – чесно признається сестра. – І… і Ваську жалко: заберуть у нас Ваську.
– Не заберуть.
– Заберуть.
– То кого тобі жалкіше – Ваську чи брата? – спалахує Федько, і Таня, присоромлена, бере брата за руку:
– Я виведу коня тобі, Федю!
– Та не зараз, а як зовсім стемніє, – охолоджує її брат. – Я за ворітьми тебе чекатиму. А як я поїду, то ти й цих випусти на подвір’я… І ворота не зачиняй… Нехай думають, що вони самі вийшли… Чуєш?
– Чую, Федю.
Ледве діждавшись, поки зовсім стемніло, накинула Таня наопаш кожушок, обережно вийшла з хати. Затримуючи подих, зійшла з ганку, оглянулась, прислухалась: ніде ні душі.
Надворі – морозно й
