весело зять. – Ось кінь трохи охолоне, а потім Таня напоїть його, а тоді вже й підемо до хати… Ну, як тато?
– Ой, погано йому, сердезі, погано… – починала свою тужливу пісеньку мама, Таня ж хапала відро і вітром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися діверові.
Обледенілий зруб горів проти сонця, наче велетенський діамант. Весело скрипів журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвеніла, стікаючи з повного відра, вода, так наче вона на льоту замерзала і падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками. Таня швидко перебирала руками по гладкій, відполірованій тисячами долонь деревині, перехилившись, хапала за мокру дужку відро, бігла до стайні.
– Вже… принесла… – видихає вона, сяючи на гостя радісними очима.
– Чого ж ти отак бігла, шалапутна! – докоряє їй мама. – Влетіла, як той вітер, у мене аж серце з переляку зайшлося!
– А вам, Таню, кланялися.
– Хто?
– Оксен.
Наморщивши лоба, Таня намагається пригадати, де вона чула це ім’я.
– А пам’ятаєте, як ви влітку їздили в Яреськи?.. Сусіда свого – пам’ятаєте?
Аж тепер пригадує Таня ласкаво-уважні очі, тихий голос, пшеничні вуса.
– Чомусь він став часто вас ізгадувати, – каже далі лукаво дівер. – Як зустрінемось, так і питає про оту гарну панночку, що сиділа з ним поруч.
Тут уже зацікавлюється й мама. Починає допитуватися, хто він такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, і Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленіє вже так, що хоч багаття об неї розпалюй…
Оцю свою здатність червоніти до сліз Таня дуже ненавиділа і не менш мучилась нею. Ще в дитинстві Федько не раз доводив її до плачу. Коли йому було нудно, він завжди приставав до сестри: «Таню, почервоній!»
І Таня відразу ж починала червоніти. Займалися щоки, червона фарба розтікалася по обличчю, хлюпала аж на шию, їй здавалося, що в неї вже червоніють і спина, і руки, а клятий Федько все чіпляється до неї: «Дужче, Таню! Дужче!»
Тоді Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а він із сатанинським реготом утікав від сестри…
Відвернувшись од дівера, Таня вийшла надвір. Настрій її був геть зіпсований. І чого він пристає до неї? Що йому треба?
Мала таку злість на отого… отого діверового знайомого, що, коли б він оце був тут, вона підійшла б до нього і суворо спитала б: «Слухайте, ви!.. Чого ви від мене хочете? Я ж вас не чіпаю!»
Хай би спробував щось їй сказати після цього!
Щоб показати діверові, як він її образив отим недоречним привітанням, довго не заходила до хати. Взяла дерев’яну лопату й давай розчищати стежку – від колодязя на город. Кидала сніг направо й наліво, і він здіймався біленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозі повітрі, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенілого сонця.
І думала про Олега.
Була на нього теж трохи ображена,
