розважати її розмовою.
Він мав обвітрене, пропечене сонцем обличчя, густі вуси пшеничного кольору, світлі очі, вигорілий чуб, звислі широкі плечі, повні дозрілої чоловічої сили, і м’який тихий голос. Був єдиний серед гостей не в рясі чи підряснику, а в мирському: біла сорочка, погаптована чорною й червоною заполоччю, облипала його могутні груди, юхтові чоботи зшиті так міцно й надійно, що здавалися залізними. Іще мав обламані нігті з траурними смужками землі під ними, які жодним милом не вимити.
Він майже нічого не пив і дуже мало їв. З побожною пошаною слухав захмелілих батюшок та час від часу схилявся до Тані й, дивлячись прямо на неї сірими приязними очима, цікавився, де панна вчиться, чи часто ходить до церкви.
А на другому кінці столу, де сидів Танин дівер, назрівав уже скандал. Спершу тихо-мирно розмовляли про Родзянка і Керенського, про заколоти в Петрограді і нечесну гру союзників, які хочуть вибороти перемогу над ворогом кров’ю російського воїнства, аж поки один з батюшок, добре випивши, присікався до свого сусіда.
– Ні, ви скажіть: на яку трясцю нам тут здалася Росія? – червоніючи тугим, як баклажан, обличчям, допитувався він, вчепившись у широкий сусідів рукав. – Попанували у нас – і годі! Теперечки ми самі будемо тут панувати.
Не менш червоний сусід його сердито вирвав рукав, незадоволено мовив:
– Та відчепіться ви від мене: хто вам не дає панувати!
– Ні, ви скажіть… – з п’яною настирливістю ліз до нього самостійник. – Ви таки скажіть: коли ми здихаємося лапотників!
– Не забувайте, що я теж росіянин! – спалахнув сусіда.
– Овва, яка цяця, вже й слова сказати не можна! – образився й собі самостійник.
Сусіда щось йому відповів, видно, дошкульне і зле, бо той аж посизів від люті. Закачав широкий рукав ряси, лизнув довжелезним язиком великого волохатого пальця, зсукав величезну дулю та й підніс своєму опонентові під самого носа.
– А дзуськи вам знущатися з нашої неньки!
Зчинився шарварок. Одні батюшки відтягали ображеного русофіла, інші щосили тримали оскаженілого самостійника, що все ще вимахував дулею, намагаючись уцілити нею свого супротивника в око. І хтозна, чим би скінчилася оця катавасія, коли б не отець Віталій.
– Опам’ятайтеся, як вам не сором! – вигукнув він молодим та дзвінким голосом, звівшись за столом. Очі його пашіли болем, рукава довгої шовкової ряси зметнулися крилами гнівного птаха. – Подумайте, який приклад подаєте ви зараз своєю поведінкою нашій пастві!.. Отець Феодосій, як вам не гріх із перста, призначеного для хреста святого, робити лапу диявола?
Батюшка-самостійник глянув на свою дулю так, начеб оце щойно вздрів її. П’яний запал згас на його обличчі, він винувато поліз за стіл.
– Дожилися, що вже й батюшки не миряться, – скрушно похитав головою Танин сусіда. – А Бог же все те бачить, все те чує! Ох, гріхи наші, гріхи! – і потім уже іншим тоном:
– То
