у брата зараз таке рішуче, що сестра й на крихту не сумнівається в ньому.
– Мама ж по тобі будуть плакати, – тоненьким голоском каже вона, і вже їй щипає у носі, і сльози навертаються на очі – Тобі її не жалко, еге?
Та Федько стоїть на своєму:
– Тебе б отак бити!
– А ти слухайся тата, вони і не битимуть, – радить сестра.
– Ет, що ти розумієш на цьому! – відповідає сердито брат та й відвертається, насупившись, від Тані.
На деякий час заходить мовчанка. Потім Таня обережно торкається братового плеча:
– Федь…
– Ну, що?
– Ти ж хоч писатимеш?
Федько довго думає, намагаючись захопити пальцем босої ноги зелену травицю. Врешті по-дорослому відповідає:
– Та писатиму, куди ж вас подінеш! – і одразу ж уточняє: – Тобі й мамі, – бо все ще болить спина, яку настьобав тато.
– Ти мені щось погризти принеси, – просить Федько сестру, коли вона йде на обід.
– А ти?
– Я не піду!
У брата знову ображено посмикуються губи, очі ховаються під похмуро зведеними бровами.
За обідом тихо, наче хто вмер. Тато сидить насуплений, мама подає на стіл заплакана, сестри принишкли біля своїх тарілок, боячись і дихнути. Сьогодні й борщ – не борщ, і лемішка – не лемішка, і хліб не лізе до горла.
Врешті тато не витримує:
– Клич того бузувіра обідати, – звертається він до найменшої дочки, добре знаючи, звідки прийшла Таня, – та не біжи так, не бійся, не охляв після тієї картоплі!
Федько вовчиськом заходить до хати.
– Хоч лоба перехрести! – гримає тато, коли Федір прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнівом, тато уже перегорів, відтанув серцем, він тільки не хоче показати, що йому вже й жалко свого отакого невдалого сина.
Федько підростав, наливався силою, як дикий бичок, і тато все частіше у відчаї хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а Бог розуму все не давав: як ріс баламутою, так ним і лишився.
В чотирнадцять років мало не провалив голову сусідові: поцілив з рогатки у лоб. У сусіда – гуля, як слива, у Федька – спина, як писанка.
– За віщо ти його? – допитувалася Таня.
– А що він над Миколою знущається!.. Ти бачила, як він його товче? Я йому ще не так лоба наб’ю!..
Таня мовчить, бо серцем зараз на боці брата. Сама не раз чула болісний крик Миколки, якого нещадно шмагав розлючений дядько-сусід.
– І за віщо він його б’є?..
– Бо нерідний, – пояснює Федько. – Ото він на ньому й зганяє злість… Та хай ще раз спробує!.. Хай тільки вдарить!..
В п’ятнадцять Федько здумав парубкувати: підморгував сусідській солдатці Наталці, щоб пустила під ковдру погрітися. Солдатка – молода червонолиця бублейниця – реготала до сліз, послала раннього півника до мами: попити ще моні та набратися сил. Зганьблений Федько грубо її вилаяв, за що й дістав
