її спитають – відповідає не до ладу або ще гірше – не відповідає зовсім. Чи учениці Світличній, може, набридло вчитися? – запитує в’їдливо класна дама. – Може, вона вважає себе за дорослу для того, щоб сидіти за партою? Може, їй більше до вподоби читати такі ось писульки?
Тут класна дама розгортає книжку, що тримала досі в руках, і двома пальцями бере розпечатаний конверт. Бере так обережно, з такою бридливою гримасою на висохлому анемічному лиці, наче то не конверт, а якась огидна тварина.
– Вам знайомий оцей почерк, ученице Світлична?
Кров бухає Тетяні в голову, туманить їй очі: на конверті Олеговою рукою виведене її ім’я.
– Чого ж ви мовчите?
Тетяна безпорадно оглядається. Десятки пар молодих, сповнених неприхованої цікавості очей так і впиваються в неї.
– Ви сюди дивіться, сюди! – наказує сердито класна дама і тикає конвертом їй прямо в обличчя. – Впізнаєте цей почерк?
– Не впізнаю, – ледь ворушить Таня вустами.
– Що?.. Відповідайте голосніше, учениця Світлична!
– Не впізнаю.
– Голосніше!
– Не впізнаю! – кричить Таня, переповнена розпачем, і класна дама більше не сікається до неї. Вона тільки вкладає конверт назад до книги, сухо наказує:
– Сьогодні в мене немає часу далі з вами розмовляти. Поговоримо завтра. А ви тим часом подумайте, може, пригадаєте, хто написав вам оце.
Вночі тихенько плакала Тетяна, ввіткнувшись обличчям в под0ушку.
Не могла простити собі отих двох слів, що прокричала на вимогу класної дами. Вона зреклася ними Олега точнісінько так, як зрікся колись Петро Ісуса Христа: «Істинно кажу тобі, що ще не встигне проспівати півень, як ти тричі зречешся мене…»
Вона теж тричі зреклася Олега. І Бог їй цього не простить.
Знала напевно, що він відверне Олегове серце за отаку чорну зраду, кине камінь між ними, розіб’є їх вогнем, розіллє водою.
А ще плакала Таня від того, що класна дама не дала їй прочитати, що написав Олег. Тримала конверт у двох пальцях, знову допитувалась, чи знайомий їй почерк, вичитувала суворо, жахаючись розбещеності учениці, що насмілилася познайомитися з якимось мужчиною, а не здогадалася хоча б на мить дістати захованого в ньому листа, щоб Таня хоч краєчком ока заглянула, що там написано.
Може, він захворів і потребує її присутності? Її теплої руки, ласкавого слова, ніжного погляду? А може, з ним сталася якась іще гірша біда і він кличе її на допомогу, кличе, надіючись на неї, в той час як вона зреклася його.
І Тетяна, доведена до відчаю, сказала ненависній виховательці: так! Вона впізнає оцей почерк, вона знає, від кого цей лист, вона познайомилася з Олегом ще у Хоролівці, ще рік тому, вона любить його… Любить!.. Любить!.. Любить!.. Ти чуєш, гидка, висушена вобло, просолена таране, стара лягушенціє, Тетяна любить його і здатна зараз заприсягтися в цьому на всіх Бібліях світу, цілувати всі
