протиснутися ближче до амвона, де ставний, гарний, з буйним чорним волоссям і кучерявою борідкою батюшка промовляв слова із Святого письма. Місцева аристократія: управителі маєтків, старости і писарі лисніли намащеним волоссям, дами мліли під вогнистими поглядами молодого священника, який – «Ах»! – такий байдужий до всього тілесного, а прагне тільки небесних красот, баришні впивалися кожним його словом, статечні хазяї-хуторяни, залишаючи церкву, гомоніли поміж собою схвально, що новий батюшка хоч куди, жаль тільки, що такий молодий. І відразу ж втішалися думкою, що і його не мине чаша сія: пройдуть роки – постаріє.
І навіть біднота наверталася серцем до батюшки: уважний та ласкавий, він не мине жодної нагоди, щоб провідати обійдених долею своїх парафіян. Допомогти в біді. Утішити в горі. «Ей, Петре, не грішіть проти Бога! Бог у вас узяв, Бог вам і дасть. Не все те, що здається нам добром, є насправді добро, і не все зле є насправді злом. Вам здається, що ви біднішаєте, а ви багатієте духовним багатством. Ви бідкаєтесь, шо вас їдять злидні, а що таке злидні в нашому скороминущому житті проти вічного блаженства в раю?» – «А так, батюшко, так!» – розчулено притакує Петро, не тому, звичайно, що батюшка, прощаючись, кине: «Пошліть уже свою жінку до матушки, хай насипле півмішка борошна».
Тож тато не може нахвалитись своїм зятем, мама не знає, де його й посадити, коли він приїжджає в гості, молода матушка не зводить із нього очей, а сама Таня вже більш-менш байдужа до нього.
Боялася навіть сама перед собою зізнатись, що колись була закохана в нього. Це – її таємниця, її солодкий гріх, що понесе із собою в могилу. Навіть самому Богові не посміла б зізнатися в цьому. Була певна, що ніхто ніколи не довідається про те, бо кому б тоді могло спасти на думку, що оця «шльонка» з великим недозрілим ротом, з довгими руками й незграбною постаттю підлітка зважиться на зовсім-зовсім доросле почуття?
Тепер же вона майже доросла. Має сімнадцятий рік, легеньке ластовиннячко на трохи кирпатому носі й Олега. Ластовиння їй завдає прикрощів, але мама каже, що, гляди, воно ще, мабуть, і вирихтується з літами в люди. Отже, Таня може бути задоволеною і сміливо чекати того часу, коли вона стане дорослою. Зовсім-зовсім дорослою. Вона тоді одягне чорну довгу сукню, укладе важку косу – точнісінько так, як укладає її старша сестра, щоб голівка здавалась маленькою, а коса – важкою та пишною, натягне білі нитяні рукавички і пройдеться головною вулицею Хоролівки.
«А чия то пішла?»
«Та то ж молодша дочка священника Світличного! Ви хіба не впізнали?»
«Та де ж таку красуню впізнати!»
«Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати».
«Учителювати! Те-те-те… Отака молода і вже вчителька!..»
Таня аж мліє, слухаючи оті уявні голоси. Променіє очима, малює картини – одна принадніша від іншої, аж доки мама застає її за отим заняттям.
– Та чи ти, дочко, сказилася, чи тебе хто
