виглянув у високе вікно на сіре, наскрізь промочене косим дощем маленьке місто – його місто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту – завдяки йому; і Дитячий парк, і білі будівлі, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер.
– Не знаю, – відповів він, – але мені здається, я повинен відчути подих весни.
Коли Фавлер пішов, Джексон натягнув капелюха й пальто і, щоб уникнути зустрічі з відвідувачами, прослизнув до ліфта через Богом забуте приміщення архіву. Проте в архіві хтось був і навіть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика років дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевій картотечній шафці свої ініціали.
– Вітаю! – вигукнув Джон Джексон. Він мав звичку говорити з дітьми зацікавлено, тоном рівного. – Я не знав, що сьогодні вранці цей кабінет зайнятий.
Хлопчик дивився на нього.
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер, – оголосив він.
– Що?
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер.
– А, ну так. Ти… ти син містера Фавлера?
– Так, він мій тато.
– Зрозуміло, – Джон Джексон трохи примружився. – Ну що ж, доброго тобі ранку.
Коли виходив, на думку спало цинічне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось і втішало Джексона в його нещасті, так це те, що його власний син зветься інакше.
Незабаром він уже писав на жовтому бланку телеграфної контори, розташованої поверхом нижче:
«ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.
ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ – ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ҐРАТИ.
– Це… це досить довге повідомлення, сер, – здивувався телеграфний службовець. – Бажаєте так його й відправити?
– Саме так, – кивнув Джон Джексон.
Того ранку він їхав і їхав, поки позаду не залишилося сім десятків миль; тепер на вікнах вагона від крапель дощу утворилися накреслені на запилюженому склі стежинки, а місцевість за вікном зазеленіла, вбравшись в яскраві шати весни. Коли сонце на заході помітно почервоніло, він вийшов з поїзда в забутому богом містечку під назвою Флоренс, як раз по той бік кордону з сусіднім штатом. У цьому місті Джон Джексон народився; останні двадцять років він тут не бував.
Водій таксі (Джексон впізнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлінга, але змовчав) відвіз його в обшарпаний готель, де він, на радість і подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому ліжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль.
Вечір видався теплим, погожим. Срібний серп місяця, що вже виднів на сході, обіцяв ясну ніч. Джон Джексон пройшовся по сонній Головній вулиці, де все – лавки, кінні прив’язі, поїлки для коней – викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що він знав їх із дитинства й бачив
