ректорці Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України Олені Чижовій за надані для використання прижиттєві видання творів А. Кримського
Вступне слово
Постать Агатангела Кримського має визначну роль у розвитку українського сходознавства та україністики. Його творчий доробок допоміг збагатити та укріпити знання з історії українського фольклору, мови та літератури, а також етнографії. Не менш важливими були й доробки науковця про історію, релігієзнавство та культуру східних країн.
Ім’я Агатангела Кримського заслужено відоме не лише в Україні, а й у Казахстані, Туреччині, Ірані та багатьох інших країнах Сходу. Завдяки знанню більш ніж шістдесяти мов, Кримському вдалося запропонувати нові дослідження сходознавчої науки, які мали ґрунтовний внесок у цій сфері.
Окрім того, мовознавець був одним із засновників Української академії наук, зробив численні переклади як перської, так і західноєвропейської літератури, писав власні твори, що вилилися у такі збірники, як «Повістки та ескізи з українського життя», «Бейрутські оповідання». Знаковим був і частково автобіографічний роман «Андрій Лаговський», що повністю побачив світ лише у 1970-х роках. Він є зразком одного із перших українських модерністських романів. А отже, й обов’язковим до читання для розуміння філософії цієї течії.
Стоячи у витоків активної популяризації українського на початку ХХ століття, Кримський виступав за єдність української нації, тим самим зігравши вагому роль в історії відокремлення України з-під постійного впливу Росії. Уже тоді науковець заперечував теорію про «колиску трьох братніх народів», згідно з якою Київська Русь була етнічною батьківщиною українців, росіян та білорусів. Його позиція була вкрай самовідданою, що не могла не помітити радянська влада.
Постать Агатангела Кримського є свідченням того, що транслювати власну проукраїнську позицію вкрай важливо. Так як і важливо не відмовлятися від власної ідентичності у боротьбі зі системою. Тому філософія Кримського доречна й у сучасних реаліях. Живучи під постійними інформаційними атаками та агресією з боку Росії, питання відстоювання ідентичності понині є актуальним.
Переконаний, що роман «Андрій Лаговський» знайде чимало нових шанувальників. З роками дидактична суть твору про пошук себе залишається на часі. До того ж текст базується зокрема й на власному досвіді Агатангела Кримського. А досвід такої видатної людини обов’язково стане корисним читачеві роману.
«Андрій Лаговський» Агатангела Кримського:
Нігілізм, сексуальність і колоніалізм
Микола Євшан назвав Агатангела Кримського чи не найвиразнішим типом модерного поета, побачивши в його творчості постійну боротьбу «гарячої поетової душі, що протестує проти всяких кайданів і рветься з наївним не раз ідеалізмом до свободи і краси, і холодної рефлексії та аналізу тих поривів». Його як поета-естета й людину «складного світу» Соломія Павличко безумовно зараховує до модерністів. «Богдан Рубчак поставив Кримського в контекст европейського модернізму. Друге, безперечно, справедливо», – зауважує вона.
Дві визначальні для модернізму ознаки – інтелектуалізм і невротизм – пов’язують Кримського з модернізмом. Головним героєм Кримського стає неврастенік і меланхолік, інакше кажучи, «хвора» людина fin de siècle, яка залюбки втікає в екзотичний Схід, у містику, в хворобу і поезію. Загалом, в українську літературу 1895 року приходить людина істерична – радикал-нігіліст «Повісток і ескізів з українського життя» (1895) Кримського і героїня «Блакитної троянди» (1895) Лесі Українки. Кримському загалом належить першість в українській літературі у відтворенні чоловіка-неврастеніка, – передруковуючи свою повість «Не порозуміються» як перший розділ роману «Андрій Лаговський» (1895–1919), він додає значущий підзаголовок «(Із життя істериків)». Далі будуть ліричний герой «Зів’ялого листя» Івана Франка, персонажі Гната Хоткевича, Михайла Яцкова і Володимира Винниченка. Власними персонажами Кримський ніби спростовував популярне твердження Зиґмунда Фройда про те, що істерія – суто жіноча хвороба.
Кримський свідомо вибирав собі не лише героя, близького до автобіографічного, але й читача – декадента й ґурмана, «слабку людину». Такий естетський знак Кримський усіляко підкреслював. «Зовсім виразно скажу, – пише він у передньому слові 1901 року до “Пальмового гілля”, – що пускаю в світ оцю книжку не для людей фізично здорових, а тільки для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами, – для тих людей, що вміють і легко плакати, і солодко нудьгувати, і молитися Богові, і умилятись. Книжка моя – для тих людей, що – з безмежним архіеґоїзмом недужої людини – зугарні часом, лежачи на ліжку в південній санаторії, дізнати більше втіхи й радощів із звістки про новітній свіжий, кучерявий наросток на гімалайській кедрині-деодарі, ніж із телеграми про зниження такси на
