<…> наскрізь суб’єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою».
Так наприкінці ХІХ ст. поняття біографічного «людського документа» трансформується в суб’єктивний «психологічний документ», а художнє зображення – у «вівісекцію» й інтроспекцію – самоаналіз власної душі. Подібну тенденцію новітнього мистецтва Леся Українка також підмітила в романі Агатангела Кримського «Андрій Лаговський». «Скажіть, – писала вона авторові, – хіба vіvіsectіo іn anіma vіlі або хоч і nobіlі подає нам картину тієї душі або хоч помагає зложити ту картину? Я думаю, ні». Ще гострішим ставало це питання, яке письменниця ставить перед Кримським, якщо зважати на те, що аналіз душі стає в літературі цього періоду невіддільним від фізіологізму і тілесності. «Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай…», – застерігала вона свого колегу і товариша.
Істеричний герой Кримського поруч із Франковим героєм-самогубцем із «Зів’ялого листя», femme modernе з «Блакитної троянди» Лесі Українки, а також неврастенічними персонажами Олексія Плюща, меланхолійними героїнями Ольги Кобилянської та іншими засвідчили народження нового соціального характеру – модерного українського інтеліґента, з усіма викривленнями і колізіями, які зазвичай супроводжують такі процеси. У 1920-ті роки таке народження стане об’єктом аналізу Леоніда Скрипника у його авангардистському кіноромані «Інтелігент» (1928). Натомість старші письменники, представники реалістичного напрямку, наприкінці ХІХ ст. сприймали таку тематику за окремі «хворобливі» зони в тогочасній літературі, де «люди нервово хворі», із доволі розвиненою чутливістю, «швидко реаґують на зовнішні впливи і водночас зайняті постійним самоаналізом, копирсанням у власній душі». Поза тим сама література в їхній уяві була «здоровою».
Однак нова література і, зокрема, народжуваний модерний суб’єкт виразно тяжіли до декадентства, і нові автори недвозначно асоціювали себе саме з декадентами, навіть при тому, що вони заперечували це. Усе це підривало основи народницької свідомости, тобто поклоніння перед «народом», яке домінувало в українській літературі у пошевченківську добу. «Я – продукт сучасної цивілізації, я деґенерат, я декадент, я людина fіn de sіècle, я неврастенік», – характеризує себе герой оповідання Кримського «Не порозуміються», проголошуючи настання нового віку – невротичного. Пізніше Кримський використає це оповідання як першу частину роману «Андрій Лаговський».
«Дегенерат», «неврастенік» і «декадент» Химченко-Лаговський в оповіданні та в романі має одні й ті самі риси характеру – з істерією, гризінням пальців аж до крові у хвилини найбільшого роздразнення, ненавистю до матері-міщанки та цілісіньким комплексом «плебейства», з якого виростає його невроз.
