Володимиром і сім’єю Шмідтів, однак не усвідомлює, що ці почуття романтичні й не позбавлені еротичного підтексту, і їх можна навіть трактувати як «інакшу любов», тобто любов гомосексуальну. Саме так пояснює пізніше ці стосунки Володимир. Розвінчування романтичного ідеалізму Лаговського відбувається під впливом фізіології – сексуального зв’язку з гречанкою Зоєю. Так натуралізм вривається в ідеальний і платонічний світ героя, щоб цілком підім’яти і розбити його фізично й морально.
Наступна частина роману переноситься з Туапсе до Москви. Стиль цієї частини фіксує переміщення дії у символічний контекст. Втікаючи від розладів плоті й духу в містику, Лаговський перечитує Єфрема Сіріна й переноситься у світ релігійний та екстатичний. «Захотілося не тільки мати вільний дух і вільне серце, але й розмовляти з божеством; захотілося летіти душею до нього, захотілося з’єднатися з ним…». Так Лаговський утікає у світ вигаданої фантазії, щоб вилікувати себе від істерії, що виникає на основі конфлікту духовного і плотського, плебейського й аристократичного, національного та імперського.
Важливо, що у романі Кримського і розрив із матір’ю, і розчарування сім’єю Шмідтів, і головне – заняття наукою та одержимість містичним аскетизмом у Лаговського живляться насамперед образою і слабкістю. Можна стверджувати, що серцевиною роману Кримського стають ненормальні стосунки Лаговського з матір’ю та генеральською родиною. Тут колоніальна мати не охороняє свого сина від себе самого, як писав Франц Фанон у «Гнаних і голодних», а навпаки, стає причиною його знервування та істерії, оскільки вказує на те, що він сам хотів би забути, – його колоніальний статус бідного міського провінціала-українця. Натомість генеральша служить замінником матері, уособлюючи собою імперську метропольну поблажливість і великодушність.
Коли простежити колізії незакінченого роману Кримського, бачимо, що перетворення обрáзи (колоніального ресентименту) на одну з позитивних емоцій, які б розрядили істеричність характеру Лаговського, так і не відбувається. Після розриву з генеральською родиною Лаговський повертається до Москви, а з часом їде на Україну і зустрічається там із матір’ю, якій пробачає її рабську приниженість. Однак приїзд Лаговського додому в останній частині роману і порозуміння з матір’ю, яке нібито робить їх «справжніми приятелями», виявляється дещо штучним фіналом. Імовірно, воно стане лише новою стадією недуги, яку Кримський в іншому оповіданні назвав psychopatia nationalis.
Характер Лаговського є демонстрацією серединного поля, що проявляється в амбівалентній зоні між двома позиціями – колонізованого і колонізатора. З одного боку, як професор Московського університету Лаговський є повноправним представником імперської еліти. З іншого ж, як українець він почуває себе частиною пригніченого, несамостійного і колоніалізованого народу.
Колоніальна образа виявляється в садомазохістській настанові
