їдальні. М-me Боброва заметушилась, бо такого скандалу не сподівалася.
– Андрій Іванович! Андрію Йвановичу! Верніться! – загукала вона. – Ви мене не зрозуміли, я зовсім не те хотіла сказати… Ось верніться-но, я вам геть усе поясню.
Але парубок уже не слухав її і пішов до себе нагору. Груди йому дуже важко движіли, бо він здавна хорував на ядуху. Тяжко, переривчато одсапуючи, він усадовивсь на кріслі, одкинув голову назад та все одсапував.
– Сьогодні ж таки поїду звідси неодмінно! – поклав собі він. – Ну, от, значиться, працював ціле літо коло того дурника – П’єра, а заробив стільки, що злодіїв нема чого лякатися… А втім, знов начхать мені на все! Tout cela c’est une нісенітниця[3]! – додав він не без комізму. – Тільки ж на які гроші я доїду додому?
Він устав, витяг із шкатулки капшук і пильно перелічив те, що там містилося.
– Три карбованці й десять копійок… Гм! Щоб додому доїхати, то треба без лишку дев’ять… А втім, начхать на все!! Вже якось з кондуктором погодимося – знайдемо нелегальні способи, поїдемо й без білета…
Він заходивсь укладати своє збіжжя в чемоданчик. Т'але ж незабаром він спинивсь і кинувсь на ліжко: ядуха, астма тая, не давала йому дихати, в висках застукотіло, серце розтягалось і стискалося.
– Хоч би вже швидше здохнути! – нетерпляче гадав собі Лаговський. – Ну, ви! Прокляті нервища! – нагукнув він суворо, ніби вдавався до когось чужого. – Чи кинете коли-небудь мене мордувати?? Га?? – І він, здавалося, справді чекав усної одповіді.
«Прокляті нервища» дійсно мордували його здавна, найбільше через те, що йому раз у раз доводилося вчити нездібних гімназистиків – отаких, як П’єр – та жити завсіди по чужих людях.
Хтось торгнув двері. То була служанка. Вона сказала студентові, що пан просить його до свого покою. Хлопець устав з ліжка і пішов.
Пан Бобров, генерал у одставці, привітав його дуже ласкаво, не так, як звично. Бо як іншим разом, то він був поглядав на вчителя дуже згорда.
– Ви вже вибачте жінці, вибачте, – прохав він теперечки, – їй самій дуже шкода, що вона вас покривдила, бо вона й не хотіла того. От же, нате… візьміть ці гроші: ви ж до них маєте повне право. А як не візьмете, тим мене образите.
Ласкавість панова збила Лаговського з пантелику: аж ніяково чогось стало.
– Ні, таки не візьму, – сказав він дуже слабим, стомленим голосом. – Дякую вам за вашу прихильність, що хоч наостанці виявилась… Тільки ж, будь-що-будь, я на прощанні признаюся-таки зовсім щиро: сьогодні мене мов грім побив… З вашим сином я геть собі здоров’я збавив… я ж цілий день працював з ним… в мене нерви тепер такі немощні… (Тут він був спинився, бо не знав, що казати далі, а тим часом бажалося щось казати). А Марія Лаврентьївна… ні, я не сподівавсь од неї такої образи… Не візьму!..
«Ну, а тепер – знаю, що вже зараз рюмати буду!.. – подумав він. – Прокляті нерви! Раз у раз зрадять! Тільки ж як це так?! Я вже не пан самому собі, чи що?! Ба, не заплáчу! А отже ж, їй-Богу, заплáчу!» – лякався він.
Але
Це суцільна нісенітниця (
