сказав собі він нарешті, – нехай уже ці сорок карбованця зостаються мені… На ції гроші могтиму потім у Києві перебутися без урока хоч з місяць, то, може, нерви трохи спочинуть…
Того ж таки дня панські коні одвезли його на залізницю… В Києві йому випадало бути допіру на 1-е вересня, то він був тепер поїхав додому, до матері. За два дні був уже в Громополі.
II
– Здорові були, мамо!
– Голубе мій!..
Мати припала до свого Андрія, цілувала, голубила. Син пильно придивлявся до неї, поклавши руки на її плечі.
Стара Лаговська виглядала з себе так, що її швидше можна було б залічити до «жінок», ніж до «дам». Одіж на ній була, правда, ніби панська, та дуже простенька, полатана, без усяких претензій на моду. Обличчя її – неінтелігентне, вульгарне. Руки червоні, порепані.
– Як ви зстарілися, мамо!.. Чого це вам спідня губа висить мов нежива?.. Лице бліде… Зморшки сильні… Та чи здужаєте ви, мамо?
– Трохи нездужаю… Падучка.
– Падучка?! Відколи?
– А вже більше як год.
Андрієві проти його волі трошки спротивилося. «Падучка – це щось гидке», – подумав він. З несподіваної огиди рот йому раптом широко розкривсь, верхня губа спазматично напружилась і підвелася к носові, ніс скривився, спідня губа широко вивернулась униз, з залозок потекла слина, неначе щось погане в роті опинилося. Парубок не міг запанувати над собою і придушити оте нелюбе почуття, яке на коротку хвилину заворушилося на самому споді його серця. Через те він потроху визволився з неньчиних обіймів, щоб вона його більше не цілувала.
«Гм! У неї епілепсія – то, значця, вона й мені передала в спадщину якусь нервову, дегенеративну хоробу… Мабуть, з мене істерик, – поміркував Андрій. – Істерик? Ух, кепська справа! В мене, значця, нема ніякісінької постійності, з мене й характеру не може бути ніякого, бо кожної хвилини настрій духа мусить мені сам собою змінюватися. Одним разом я ні сіло ні впало буду без причини дуже добрий, а другим разом так само без причини буду лихий і поганий… Стихія, а не людина!..»
– Пустіть мене, мамо, я подивлюся на господу, бо вже ж давно як бачив.
Оселя Лаговської була звичайнісінька українська оселя під солом’яним дахом. Як увійти в сіни, то зліва двері вели до кухні, а звідти через грубу був хід до ванькира, де спала мати. А другі сінешні двері, що з правої руки, вели з сіней у парадну світлицю, що носила бучне ймення «гостинная», себто вітальня. Більше ж хат не було. «Вітальню» мався тепер зайняти Андрій. В ній обстанова була принаймні чепурненька, хоч без розкошів і всяких вигадок; а вже ж скрізь деінде по оселі все було дуже бідне. Лаговська жила тільки з того, що держала корову й продавала молочні продукти.
Андрій, розглядаючи господу, потроху розважив себе. Хоч як тут усе виглядає бідно, та це не чуже, це – «вдома»; тут він пан, а не якась m-mе Боброва. Він сьогодні ляже спати в такій годині, в якій йому заманеться; він узавтра – схоче – встане опівдні, йому взавтра не треба неодмінно
