чи на парадні двері? – іронічно перебив син.
– На кухню… – швиденько одмовила мати і гордо оповідала далі. – То мене Клавдія Петрівна покликала до спальні…
– І напувала кавою, – докинув слівце син.
– Ні, не кавою: чаєм із солодкими бубличками… – не завважаючи іронію, пояснила Лаговська. – Вона лежала в ліжкові, опочивала після обід, а мені постановили коло неї круглий стіл і стільчик, то я там-о пила чай… А як дякували за сливи!.. І панночку я бачила… тільки тая щось дуже згорда дивиться… А вже ж яка ласкава сама пані!
– Ну, й радійте! – насмішкувато сказав Андрій і підвівся, щоб іти до себе.
– Постій-но, Андрію! Казала Клавдія Петрівна, щоб я взавтра поприсилала їй усі квитки. Це, бач, вона бере в мене сметану й масло на квитки. То треба буде полічити, скільки там виходить усього вкупі грошей, та й одіслати. Передше рахував мені один жид, то я йому за те мусила платити. А тепер порахуй ти.
– Гаразд, – одказав Андрій і пішов до себе нервуватися самотою.
IV
Увечері він поробив рахунки.
Другого дня, скоро він вийшов пити чай, мати йому сказала:
– А знаєш? Клавдія Петрівна вернула рахунки; каже, що там помилка: ти щось накинув… Та от тут їхня служанка. Що пані кажуть?
– Пані казали, – вияснила дівчина, – що ви аж тридцять копійок накинули не знать звідки… Та й кажуть до чоловіка: «Що то за погана звичка в Лаговської! Це вже вона вдруге так робить: і прошлого місяця налічила більше, як треба, і тепер знов».
– Це вона… так і сказала?!! – спитав Андрій. Через раптовий пароксизм ядухи він не міг дихнути.
– Скажи, дівчино, панії, що того місяця лічив жид, – без усякої достойності виправдувалася Лаговська, ще начебто й винна, – а тепер – сам панич. То вже ж панич не крутитимуть навмисне… Ти, Андрію, візьми квитки та й знов порахуй, щоб вивірити.
– Добре, дайте-но квитки, – нервово сказав син і швидше пішов до себе.
Перевірив раз – нема помилки. Перевірив удруге – тож само нема.
– Я, мамо, після обід сам піду до Лоначевської, – сказав він до матері начебто зовсім спокійним тоном.
– Ой, я боюся, щоб ти часом не наплескав їй чого.
На те син одвітив рівним голосом:
– Ні, я попросту покажу їй, де її помилка. Бо хто ж покаже, як не я?
– Ну, добре, – заспокоїлася мати. – Та не забудь, що вона на ймення Клавдія Петрівна.
– Клавдія Петрівна? Гаразд! Нехай і Клавдія Петрівна!
V
О п’ятій годині Лаговський вдяг на себе свій новий студентський китель і пішов до господи Лоначевських. (Спершу він хотів був одягнутися задля візити якнайгірше, та потім передумавсь.) Смикнув він за дзвоник. Довго ніхто не виходив, нарешті одчинила двері якась гарна дама.
– Вибачайте, – защебетала вона по-російськи, цікаво дивлячись на молодого, доволі вродливого студента, – сама одчиняю, бо всі
