anсor,Dammi anсor,
Contemplar il tuo viso, —
жалісно благали струни.
Dammi anсor contemplare
Il tuo viso! —
знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.
… Al pallido chiaror
Che vien dagli astri d’or
E posa un lieve vel
Sul volto, sul volto il tuo si bel!..[6]
Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.
– Чого ти ниєш, моє серце? – лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. – Скажи, чого? – привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. – Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.
А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає:
Notte d’amor!..
Гей, друже мій,
Скажи ще раз:
«Люблю тебе».
Яка ж я рада, що мене ти любиш!
Notte d’amor!..
«В мене є врода, в мене є чесність, в мене є розум, а мені ще ніхто досі не казав отакої мови! – роздумував Андрій скрипцюючи. – Через що се?..»
До світу, сходу сонця
Ми будем пить-гулять.
Приходь, веселий Вакху,
До нас бенкетувать!
– як стій звернув Андрій на «Вальпургієву ніч», далі взяв заграв Фаустову вакханалію, далі «Сіцільяну» з «Cavalleria Rusticana». Очі йому запалали, ніздрі пороздималися, виски застукотіли. Лице його конвульсивно кривилося та шарпалося в усі боки, але він того не завважав. І спина декілька разів конвульсивно здригнулася, мов з ектричного протоку, але він нічого того не помічав. Він жадібно впивався музикою так, як п’яниця алкоголем, як курець тютюном, а про все опрочеє на світі позабував геть зовсім. Нарешті очі Андрієві широко порозкривалися, зінки поробилися великі й чорні, як терен. З нервового напруження по тілі перебігла цинічна спазма.
– Це вже щось сексуальне! – сказав собі він, далі засміявся й несподівано вдарив по струнах якусь банальну польку… Ті звуки повіяли чимсь кафешантанним, повіяли продажним коханням.
– Що за бридота! – сказав собі він, заналізувавши враження, сплюнув і поклав скрипицю на стіл. До того ж він і пальця свого пораненого дуже розразив: знов виступила кров; накручена на пальці хустка просякла й геть зчервоніла.
Під таку хвилину мати розчинила двері.
– А ну-ну грай, грай далі! – похвально сказала вона, просуваючи тільки голову. – То все грав якусь нікчемницю, а оце втнув такого гарного!
Наче відро холодної води висипали хлопцеві на голову.
– Ат! – сказав він з досадою та й зараз сховав скрипку до скрині, а сам уклався на ліжкові. Мати пішла.
«В мене так-таки нічогісінько нема спільного з нею, – подумав собі Андрій і саркастично додав: – Я – продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина з fin de siècle[7], я неврастенік, а вона – вона така некультурна баба, що навіть неврастенії не надбала… дарма що в неї епілепсія».
По
Кінця століття (
