стелажі, що заповнили простір аж до стелі. Саме тут і працював Іван Франко по обіді 3 травня, переглядаючи книжки та дочікуючись Гната Житецького, який мав повести його на Поділ до антикварів, що торгували старими виданнями.
Студент чомусь запізнювався, і це трохи сердило галицького гостя, який вирізнявся пунктуальністю. Мабуть, в ньому говорила німецька кров його предків, що асимілювалися з українцями в останніх поколіннях. І лише рудий чуб і стійкий до невдач характер свідчили, що прізвище Фра́нко з наголосом на першому складі було не випадковістю.
Галичанин озирнувся на скрип паркету і з цікавістю глянув на дівчину у сірій приталеній сукні, яка, зайшовши до бібліотеки, роздивлялася навсібіч. Він був трохи здивований, адже тут навчалися самі хлопці. Але, мабуть, вона когось розшукувала, бо, завваживши його на антресолі, зупинилась поміж столами в нерішучості. Він відчував її погляд на собі, хоча стояв упівоборота, гортаючи затертий томик. Під пахвою тримав уже дві відібрані книжки, які мав намір переглянути перед сном.
Яке щастя, що Яні вистачило клепки перебратись у театральний костюм! Щойно завваживши Франка на самоті, завідувачка фондів зрозуміла, що це – доля, але в джинсах із модними дірочками на колінах та в червоних кедах така доля могла хіба пореготати з неї. Довелося знову повертатися в Національний музей літератури, навпочіпки підходити до Ігоря, забирати в нього торбу, перевдягатися тишком біля стендів 1920-1930-х.
На щастя, доглядачки із замилуванням слухали декламацію сімдесятирічного дитячого поета, який частенько відвідував музейні акції і був тут своїм. Він любив частувати музейних працівниць, а вони за це його палко шанували. Бо ж усе нині вимірюється правилом: «А що я з цього буду мати?» А тут людина від щирого серця цікавилася ними, приділяла увагу, розповідала письменницькі плітки.
Дівчина не рухалася і продовжувала мовчати, мов заціпеніла. Франко повернувся до неї і приязно кивнув з висоти.
– Бібліотекар дозволив мені поритися на самоті, поки учні відпочивають, – гукнув він зі свого піддашшя.
Раніше він її тут не бачив. Може, вона прийшла до Трегубових, які славилися гостинністю і жили в цьому ж корпусі?
– Ви когось шукаєте? – продовжив він знайомство, бо дівчина й далі мовчала, нахабно його розглядаючи.
– Я шукала… вас, – упівголоса видихнула вона, так що Франко не був певен, чи це вона мовила, чи йому почулося.
– Мене?
– Так. Вас.
Це його заінтригувало, бо він, тридцятирічний чоловік, лише вдруге перебував у Києві, та й то з короткочасними візитами. Тож коло його тутешніх знайомих обмежувалося десятком-другим осіб з підозрою на «мазепинський душок», як вважала київська поліція. Але дівчина поводилася так дивно, що він покинув копирсання на полицях і поквапився униз.
– Я вже спускаюсь! – гукнув він, гримотячи дерев’яними сходами з антресолі.
Ще більше він
