Геніальне кохання. Александр Гаврош

      – А-а, то ви до неї! Як же я одразу не розчовпав! – заусміхався рудань. – Вона із сестрою Антоніною пішла на примірку до модистки. Завтра у нас, знаєте, особлива подія…

      – Знаю, тому й хотіла побачитися з вами, – випалила Яна, озирнувшись на двері. Але в бібліотеці вони були самі.

      – Ви мене весь час інтригуєте! – з посмішкою дивився на неї Франко. – Ви ж не шпик? Хоча навряд чи там би служили такі милі агенти.

      – Іване Яковичу, я не можу вам сказати, звідки я, бо це не тільки моя таємниця. Але настійливо раджу вам подумати про завтрашнє вінчання.

      – Що маєте на увазі? – насупився поет.

      – Зірки твердять, що ваш шлюб буде невдалий.

      – Он як!.. – задумано глянув він на неї. – Знаєте, колись мені в дитинстві погадала циганка. То напророчила, що буду мучитися лише сім років. А далі… А далі вже звикну!

      – Це не жарт, Іване Яковичу! Я говорю цілком серйозно.

      – Не знаю, які причини штовхають вас висловлювати такі неприємні речі нареченому перед весіллям, але сподіваюся, що умисли ваші не такі кепські, як пророцтва.

      – У мене дар провидіння, – знайшла нарешті аргумент Яна. – Я можу багато що передбачати. Хочете скажу, скільки у вас буде діточок? Четверо – три хлопчики і дівчинка.

      – Для того щоб мати дітей, треба бодай одружитися. А ви мене підбиваєте на безшлюбність.

      – Ні в якому разі! Я просто знаю, що вам значно краще оженитися з галичанкою. Адже ви плануєте жити у Львові, а росіянці там буде важко прижитися.

      – Ми це з Ольгою розуміємо… Але що поробиш, коли галичанки мене не хочуть? – сумно посміхнувся Франко. – Думаєте, я там не сватався? Наші панянки бояться таких рудих та неблагонадійних. А я вже втомився жити сам. Роки минають, і мені теж хочеться погрітися біля родинного вогнища. От ви згадали про чотирьох діток. Коли ж я їх буду ставити на ноги?