доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
– Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?
– Червоні чоботи.
– А дєдиві?
– Дєдиві нічо не хочу.
– Файний синок мамин.
Михайло взяв його знов на коліна.
– Ти як називаєшси?
– Андрій Косминка.
– А хто ти є?
– Луский радикал.
– Добре. А куди ти поїдеш?
– До Канади.
– На чім поїдеш?
– На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…
– А дєдю озмеш з собов?
– Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…
– Йди, йди не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
– Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!
Майстер
То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.
– Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда – ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…
– Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, проб’ю торг, могорич віп’ємо – та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.
– Віду в неділю з церкови, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти…
– Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих…
– А так мені Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
– А мама, бувало, припадають коло мене та приповідають:
«Ой, синку, тото ті Бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м Богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає тото та, як скрипочка, увихаєси по хаті…
На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.
– Але потім, братя, пішло все коміть головою. Якби взєв на долоню пір’є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг пальця обвити…
– Прийшов одної неділі чоловік з Луговиськ та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.
