Камінний хрест. Новели. Василь Стефаник
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Камінний хрест. Новели - Василь Стефаник страница 8
– Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!
– Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб’єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитися – та й решта!
– Та жий, поки світа та сонца…
– Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!
– О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив’ежу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців…
– Ой буду, буду – та й вже!
– А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!
– Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав’єзала! Аді, в неділю береси бити!
– Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!
Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.
Катруся
Як Катруся приходила до пам’яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:
– Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай, тобі таки нема віходу…
Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на її жалібну мову.
– Ой нема, бідний світе, нема. А дєдя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на ті поди́витьси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейціра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби ті Бог хоть до осені додержєв… Ей, дівко, дівко, того-с себе та й нас зневолила!
Мама взяла Катрусю чесати.
– Ти так страшно гориш та так кашляєш, що най Бог сохранить! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.
– Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть що їстки доброго, а то ми зав’єваємо на барабулі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, що тепер нема як лиця вказувати.
Мама заплітала косу.
– Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото.