type="note">[11] – відповів хлопець. З мелодійної, аж хвилястої вимови я здогадався, що Марко – італієць, але оте «Firenze» не зрозумів.
– Що ти сказав?
– Florence, – виправився хлопець. – Флоренція. Ти?
– З України. Давно приїхав?
– Та вчора. У мене медовий місяць.
Я тихо присвиснув. Оце так пощастило чуваку.
– Ну, вітаю…
– З чим?
– З одруженням!
– Ага, не смішно.
Хасан відімкнув двері власним ключем; номер був незайнятий. Велике двоспальне ліжко, трюмо, шафа, кілька тумбочок. Всю дальню стіну займало чималеньке вікно у формі плескатої арки. Єгиптянин кинувся вперед, розвів штори руками, і ми стали спостерігати.
Нарешті з’явились перші демонстранти. Чоловік п’ятдесят, розмахуючи паперовими транспарантами і горлаючи гасла, сунули по вулиці Фаріда в напрямку площі Тахрір. Я якось відразу розслабився. Півсотні галасливих демонстрантів. Оце й усе? Теж мені революція! Я навіть уявити не міг, як сильно помиляюся. Виявилось, перший загін був лише авангардом – невеликою групою нетерплячих, що вирвалась уперед. За хвилину на вулицю Фаріда почала вливатись нескінченна маса народу. Хасан розчахнув вікно. Ми з Марко висунули голови, щоб краще бачити. Скільки сягав погляд, вулиця Мохаммеда Фаріда була заповнена людьми. Вони заполонили дорогу й обидва тротуари. Збуджений натовп скидався на кипляче молоко, що підіймається у каструлі. Разом з ним у застоялу атмосферу Каїра проникав тривожний, неперервний стугін. Він розпливався повітрям, вібрацією передавався крізь стіни будинків, немов рідина, просочувався у кожну щілину.
До нас приєдналося кілька інших постояльців «Cairo Stars», серед яких був студент із Тайваню і російський доцент, який вивчав у Каїрі арабську.
Хвиля демонстрантів, трохи розширившись, проминула перехрестя і посунула далі. Люди прибували, за ними вже не було видно асфальту, і тут я звернув увагу на дві речі. По-перше, у натовпі були жінки, багато жінок – як у хустках, так і без. А по-друге, єгиптяни виглядали… щасливими. Вони сміялися, плескали один одного по плечах, обіймалися і фотографувались на телефони. Попри надзвичайний галас і експресивні волання в натовпі не відчувалося агресії. То була палка, пристрасна, гаряча, але мирна демонстрація.
Поліції не було. Взагалі.
– Чого ми тут стоїмо? – Марко засунув кучеряву голову назад у кімнату. – Гайда до них!
– Давай! – приєднуюсь до італійця. – Тільки зачекай – камеру візьму.
Я прихопив відеокамеру (фотоапарат не брав; камера мала на порядок більший зум, швидше фокусувалася і була меншою за розмірами – майже непомітною в руці; не знав, як демонстранти реагуватимуть на зйомку, і хотілося мати у руках щось таке, що дозволить фіксувати події, лишаючись по можливості непоміченим), і разом з Марко ми спустилися на вулицю.
Побачивши нас, єгиптяни радо замахали руками. Вітали. Мою камеру вмить зауважили, але ніхто, схоже, не заперечував проти зйомки. Навпаки – молодий араб вискочив
