Тієї миті я забув і про переляк, і про газ. Витріщився на італійця:
– Твоя дружина японка?
– А то!
– Респект!
– Слава Аллаху, ви цілі! – перебив мене Хасан. Його очі вибалушилися, як у гекона. Менеджер не дуже скидався на ревного мусульманина, який починає рвати на собі сорочку, щойно почувши слово «джихад», проте ситуація складалась таким чином, що не сором було звертатись до Бога. – Я вже думав йти вас шукати. Де ви були?
– Біля Тахріра. Поліція загородила проспект. – Я говорив з менеджером, але дивився на італійця. Дружина не злазила з нього і цілувала так, наче нас там не було. – Не пускають людей на площу.
– Хто спровокував стрілянину: поліція чи демонстранти? – потемнів Хасан.
– Я не певен, – смикаю плечима, – але скидалося на те, що копи без усяких причин почали закидати натовп сльозогінними гранатами.
– Стрілянина? – стрепенувся Марко, м’яко відсторонюючись від японки. – Хасане, ти сказав стрілянина? Там же був лише газ.
– З боку проспекту 26 липня долинали постріли, – розтовкмачив єгиптянин. – Я сам чув. Тому не смійте більше відходити від готелю! Не вистачало мені ще тут трупаків до вечора назбирати.
З вулиці долинули нові крики. Хасан відчинив двері, і ми повиставляли голови. Цього разу Адлі-стрит була вщерть заповнена людьми. Вгорі, над перехрестям, повзли кудлаті хмарки газу, такі густі, що крізь них не було видно стін будинків на іншому боці вулиці. Газу тільки додалося. Повз під’їзд, бухикаючи і плачучи, сунули жінки, чоловіки, малі діти. Їхні очі почервоніли, роти відчайдушно хапали повітря, із запалених носових пазух сочився слиз. Вони тікали, не озираючись, тільки б забратися геть від жалкого, мов кропива, газу.
– Поліція наступає, – прошепотів Марко. – Женуть людей від Тахріра.
Я дивився на чоловіків-єгиптян і не міг зрозуміти, якого дідька вони потягли на Тахрір жінок та малечу. Вони ж знали, чим усе може скінчитися!
– Так не можна… Їм треба допомогти, – процідив крізь зуби Хасан. – За мною!
Штовхаючись, ми забігли на другий поверх. Менеджер щось прокричав, віддаючи наказ іншому працівнику готелю. Хлопчинка зник, а за мить повернувся, приволікши старе простирадло. Разом з Марко вони почали рвати його на шматки. Хасан відкрив холодильник, у якому зберігалися платні напої для постояльців, і дістав звідти всі пляшки з мінералкою та звичайною питною водою.
– Змочіть ганчірки і замотайте лиця, – різко випльовуючи слова, порадив менеджер. – Це захистить від газу.
Я метнувся у номер за хусткою-арафаткою. Намочив її під краном і щільно замотав нижню частину обличчя, ставши схожим на бандита з американського вестерну. По тому ми розхапали пляшки і повернулись на вулицю.
Марко, Хасан, доцент із Росії, троє молодих арабів, працівників готелю, і я зупиняли потерпілих, пропонуючи допомогу. Хлопці з опухлими обличчями підходили
