Марко згорав від нетерплячки. – Чого вони так верещали?
– Від учора зникла вся поліція, – пояснив єгиптянин.
– Їм що до того?
– З’явились мародери. За ніч грабіжники розбили й обчистили півсотні квартир та магазинів у різних районах Каїра.
Я згадав патрульного, якому дав притулок Хасан… Вони знали, що так буде, – ті, хто наказав вивести поліцію з Каїра, – вони все прорахували наперед. Залишене без стражів правопорядку місто захлинеться власними випорожненнями, покидьками, що виповзуть із найтемніших закапелків, у яких їх раніше втримувала присутність поліції, і тоді виступи непокірних зачахнуть самі по собі. Неможливо битись за країну, коли в цей час хтось грабує твій дім.
– Так що хотіли люди? – питаю.
– То нашвидкуруч зібраний демонстрантами загін самооборони. Вони ходять по місту і попереджають про небезпеку, шукають грабіжників… А ще вони застерегли, щоб віднині з восьмої вечора до восьмої ранку ніхто не виходив з готелю.
– Чому? – здивувався я, здогадуючись про відповідь.
Хасан відвів погляд.
– Бо в цей час такі загони патрулюватимуть Каїр, і, якщо хтось підозрілий або такий, кого можна сприйняти за підозрілого, трапиться їм на шляху… – Єгиптянин замовк.
– Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.
Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:
– Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.
Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.
– Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.
– Та ти довбанувся, чувак!
– А що тут робити?
– Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.
– Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.
У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.
– Ходімо, – сказав я.
І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.
Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.
Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі стали звичайними папірцями. Я б не пожалкував десяти баксів за великий гамбургер із беконом, сиром і овочами (два варені яйця і тост безслідно випарувалися зі шлунка), але гамбургерів ніде не було. Я став серйозно задумуватись над тим, чим набиватиму пузо решту часу в Каїрі…
На
