з Марко стояли і спостерігали звіддалік, не занурюючись у вариво з людських тіл. Нас не зачіпали. В той же час щось змінилося. Якщо вчора демонстранти з радістю вітали іноземців, кликали їх до себе, просили знімати, то сьогодні я раз за разом зауважував, що люди намагаються не зустрічатися зі мною поглядом. Ніхто не проганяв ні мене, ні італійця, проте ясно відчувалося: ми чужі на цьому «святі».
Схоже, Марко теж вловив тьмяний негатив, що сочився, мов гній, від натовпу.
– Щось це не дуже схоже на… – флорентієць замислився, – …на демонстрацію.
Я знизав плечима.
– Це араби, Марко. У них усе не так. Вони інші.
Італієць похмуро озирав стовписько. Ми стояли і гаяли час.
– Пошурували назад, – зрештою озвався я.
– Ти чогось боїшся?
– Ні… Мені просто нудно.
То була брехня. Насправді я второпав, що на Тахрірі нічим їстівним не розжитися. Ну і звісно – я почувався непевно посеред такої кількості неконтрольованого люду.
А ще я усвідомив, що в той самий момент доля революції вирішується в іншому місці, не на Тахрірі. Хосні Мубарак, поцарювавши в країні протягом тридцяти років, не міг просто так відступитися від трону. Демонстранти зробили свій хід, тепер черга була за владою. Чи розуміли це демонстранти? У той момент – навряд…
У «Cairo Stars» на нас чекали приємні новини. З’явився власник готелю. Височенний, трохи одутлий араб, одягнутий цілком по-європейськи, з коштовним годинником «Omega» на зап’ястку і трьома золотими каблучками на пальцях лівої руки. Він розповів, що в’їзди та виїзди з міста заблоковані, транспорт не ходить. Він ледве допросився, щоб його пропустили. Єгиптянин також переповів чутки, що Мубарак збирається сьогодні виступити зі зверненням до народу.
Хасан, зі свого боку, описав катастрофічну ситуацію з їдлом. Бос «Cairo Stars» скликав усіх, хто був у готелі, і сказав, що згоден приготувати вечерю, якщо ми за це йому заплатимо. Йшлося про одну вечерю. Араб вірив, що Мубарак от-от зречеться президентського поста і в понеділок-вівторок столиця повернеться до нормального життя. Ми погодилися, навіть не питаючи, що нам готуватимуть і скільки за це доведеться викласти. Їсти хотілося до чортиків. Я боявся, якщо так триватиме далі, почати обгризати шкіряну оббивку на диванах.
Отримавши добро від постояльців, власник кудись вшився. Його не було цілу годину, зате повернувся він з великим паперовим мішком жовтуватого рису, помідорами і кульком заморожених курячих стегенець – одна проблема вирішилась.
Опівдні владналася інша – ввімкнули мобільний зв’язок. Оскільки більшість народу уже й так зібралась на центральній площі, блокування стільникового зв’язку більше не було ефективним засобом протидії демонстраціям. Правда, Інтернету, як і раніше, не було.
Роумінг на моєму телефоні не ввімкнувся (певно, не вистачало коштів на рахунку), тому я звернувся до Хасана –
