над Києвом, і бубонів: «Нехай буде так, щоб було про що писати». Тупився наївними оченятами в небеса і палко просив: «Зроби мені пригоди, Господи». (Можливо, не зовсім так, за точність не ручаюся, але суть ви схопили.)
Ну що я можу сказати… Заявку прийняли. За три наступні місяці Боженька нагодував мене пригодами так, що аж із вух випирало.
З чого все починалося?…
Вперше задум поїздки на Близький Схід виник улітку 2009-го, коли туристичний журнал «MANDRY» (один зі спонсорів конкурсу «Коронація слова») подарував мені квитки до котроїсь із близькосхідних країн. На вибір пропонувалися Сирія, Ліван і Йорданія. У мене були цікавіші плани (Південна Америка та острів Пасхи), тому я запитав у Лесі Москаленко, редактора, чи не можна «перенести» отримання свого подарунку на півроку – до зими. Відповідь була ствердною.
Минуло цілих вісімнадцять місяців, перш ніж я скористався квитками.
Основну причину небажання пхатися в арабський світ ви вже знаєте: не вірилося, що про мандрівку вдасться цікаво написати. Я встиг повернутися з острова Пасхи, гайнути в Бразилію, Китай і Туреччину, а Близький Схід усе ще припадав пилюкою на полиці «Плани на далеке майбутнє».
Втім, на початку 2010-го ситуація почала мінятися. Я осмислював усе, що бачив під час попередніх подорожей: руїни Теотіуакану[2] в долині Мехіко; майянські міста Яшчилан та Ушмаль, загублені посеред Юкатану; Ойянтайтамбо, Саксайуаман та Мачу Пікчу – фортеці інків у горах Перу; статуї з острова Пасхи та інші пам’ятки древніх цивілізацій. Ще під час відвідання конкретних археологічних сайтів у моїй голові вигулькували питання, на котрі не було відповідей в історичних книжках, путівниках чи Інтернеті. Вигляд багатьох руїн разюче контрастував із тим, що про них писали. Читав одне, вишкрябувався на сайт і тут – опа! – бачив зовсім інше. Часом невідповідності були невловимими. Я відчував їх інтуїтивно, але не міг осягнути чи виразити словами.
Я – інженер. І завжди кажу, що мені пощастило. Пощастило в тому розумінні, що я не є фаховим істориком. Моя довбешка не забита бур’янами «вічних» догм, а шию не душать невидимі руки «незаперечних» авторитетів. Через це мені вдається сприймати руїни древніх цивілізацій безпосередньо – бачити їх своїми очима, а не крізь окуляри загальноприйнятої думки. Я сприймаю рештки давніх споруд такими, які вони є, а не такими, якими їх подають у книгах. Разом з тим – хочу, щоб ви розуміли, – я не оголошую джихад офіційній науці (принаймні поки що…). Офіційні історичні дані для мене – відправна точка. Тут без питань. Читаю про руїни і до, і після їх відвідання, проте завжди лишаюсь критичним, перевіряючи на зуб інформацію, отриману з книжок. І це правильно. Бо всесвітня історія – не математика і навіть не теорія конструювання деталей машин, де всі задачі мають строго одну правильну відповідь. У викладі всесвітньої історії взагалі немає поняття «об’єктивна істина». Результат історичних досліджень залежав (і
Теотіуакан – археологічний комплекс неподалік Мехіко, складається з великої кількості ступінчастих пірамід. Найбільша, піраміда Сонця, за об’ємом переважає піраміду Хеопса. Досі невідомо, хто будував Теотіуакан. Ацтеки спустились у долину Мехіко через сто років після того, як будівники Теотіуакану зникли. Вражені монументальністю споруд, ацтеки не повірили, що таку велич могли збудувати люди. Комплекс назвали Теотіуакан («місце, де народжуються боги») і заборонили простим смертним до нього наближатися.
