на сонці перегрілись, чувак! – схопився за голову німець.
Коли шок трохи стих, ми висковзнули з джипу і знову взялися гасати за каченятами. Зловили, закинули до першої партії і поїхали. Я вирячувався в темряву, коли з жахом зрозумів, що повсюди довкола нас – і зліва, і справа, й попереду – пустеля кишить каченятами. «Я з’їхав з глузду! Двинувся! – неприємна думка пекучою кулею протнула мозок. – Це не просто перегрів. Це дурка. І ми всі помремо. Точно!» Бедуїн перелякано лупонув по гальмах і у відчаї затулив обличчя руками.
Зненацька я розрізнив відблиски фар зустрічного авто. Темно-зелений пікап ривками їхав нам назустріч. Під час зупинок з кабіни виплигував розлючений, наче ведмідь, бедуїн, лаявся страшними матюками і кидався туди-сюди поміж чорного каміння. Збирав каченят.
Скоро він під’їхав і повідав нам свою трагічну історію.
Як виявилось, араб віз до себе додому в Бахарійю цілий кузов дерев’яних кліток з… каченятами. Клітки були високими, однак не мали кришок. Розігнавшись на паршивенькій пустельній дорозі до 100 км/год, цей безталанний товариш не помітив, що його авто добряче розтрясло. Каченята застрибали в унісон, по тому, говорячи технічними термінами, увійшли в резонанс з вібруючими клітками і стали активно покидати транспортний засіб. Горе-шофер спохватився лиш тоді, коли половина крячат успішно десантувалася з кузова.
Поставивши машини поперек дороги, араби ввімкнули дальнє світло і взялися ловити птицю. Давлячись від сміху, ми з німцем допомагали їм.
«Бедуїнські» оази (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені асфальтованою дорогою. Шосе починається в Асіуті на березі Нілу, йде на південь до Аль-Харґи, завертає на захід до містечка Мут (Дахла), після чого, роблячи величезну дугу, повертає на північний схід, проминає Фарафру і Бахарійю і тягнеться аж до Каїра.
Оаза Сіва лежить осторонь, далеко на заході від основних доріг, там, де починається справжня пустеля. Вона розташувалася у западині довжиною 60 км, шириною близько 16 км, на 20–30 м нижче від рівня моря.
Окрім відмежованості від світу Сіва славиться своїм Оракулом. Оракули – це, типу, пророки. В античному світі так називали чуваків, які мали безпосередній доступ до божества і белькотали різні нісенітниці від його імені. Іноді ця ахінея справджувалася. За переказами, ахінея, котру ніс Оракул із Сіви, справджувалася завжди. Не знаю, наскільки ця інформація відповідає дійсності, проте достеменно відомо, що до сіванського Оракула навідувався сам Олександр Македонський. Стерши на попіл перські війська під Іссом,[8] великий македонянин узимку 332–331 рр. до н. е. прийшов у Єгипет. Без напружень розігнав місцеве воїнство, тим самим поклавши край царюванню династії Ахеменідів (перських царів, що проголосили себе фараонами). Почувши про пустельного Оракула, Олександр вирушив до Сіви. Македонянин дістався оази і поговорив з провидцем. Про що саме – невідомо, хоча легенди стверджують, що Оракул провістив
Ісс (грец. Issós) – древнє місто в Кілікії, нині територія Туреччини, біля якого у 333 р. до н. е. армія Олександра Македонського (30–40 тисяч бійців) вдруге, після перемоги біля Граніки, розбила перську армію Дарія ІІІ (110–120 тисяч).
