зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.
Шапку на вуха – і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:
– Куди це ти чешеш, Петре?
– На хутір треба!
Потічок перетнув – сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.
Затупцював на місці: допомогти чи як?
– Ви до мене? – почув Майчин голос.
На ґанок вийшла – без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.
– Ти теє… не захворіла часом?
– Смішне питання, – скривилася глузливо. Ох, чудна!
– Що смішного? Думав – підмерзла, застудилася…
– То ви прийшли про здоров’я моє запитати?
– Діло в мене до тебе. Серйозне, – знітився Реп’ях. Потилицю почухав. – Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.
– І що?
– А їй сорок років аж після Великодня.
– А я до чого?
– Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.
– Добре.
Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, – нахвалював себе подумки. – Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»
– А купити їй що хочете? – спитала Майка.
– Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.
Напружився, подалі від хиткої теми.
– А ти як тут? Не пошкодувала?
Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності – на Лупиному хуторі, та передумала.
– Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, – відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.
«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» – вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.
– Стійте, дядьку! – Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.
– Де ти ті дзвінки по селах бачила? – пробурмотів роздратовано.
Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.
– Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, – мовила байдуже.
– Яка ще адреса? – здивувався Петро. – За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами – третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… – пояснив. – А дзвінка немає! Вибачай! – додав в’їдливо, подався з двору.
