до мізків пробилася. «Так у неї ж поштарка Галя була, – згадав. – А та баба – чистий кат. Випитає й про діда-прадіда…»
– Твою дивізію… – До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.
– Стій! – від груш жінка до нього. – Ти куди?
Реп’ях очі примружив – ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в хаті раптом – блим і нема. Геть темно.
– А ти хто така? – Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.
Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…
– Що там? – прошепотів Петро.
– Ходімо, ходімо. – Жінка від хати, Реп’яха за собою.
На вуличці – сани з дровами. Жінка на дрова сіла.
– Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, – мовила тоскно.
– Та в мене теє… діло до неї, – розгубився Реп’ях. – Хату їй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла.
– Не змерзне, – відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з місця важкі сани.
– Тут живеш? – спитав Реп’ях.
– Тут.
– Давай… Дотягну…
А тягти ж – двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.
– Давно на хуторі?
– Недавно.
– І як воно?
– Та так…
– А раніше де жила?
– У Києві.
– Припав наш хутір киянам до душі.
– Дякую за допомогу.
Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.
– Дякую, – повторила жінка.
– Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…
– Проходь, – тільки й мовила.
Реп’ях застиг на твердому стільці біля столу. «Чудна хата, – думав. – Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається, скатертина око виїдає…» Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво хрустке.
– Петро я. Реп’ях, – ляпнув ні сіло ні впало. – У Капулетцях живу. Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? – Косує на жінку. Певно, одних із Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені.
– Уляна.
Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…
Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь.
– Теж любиш світло на рівні очей? – прошепотіла сумно.
І все! Ніби клац – і вбила Реп’яха. І що то було?… У горлі пекучий окріп, на серці каменюка… Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумів оминув, до власної хати додибав, заначку в трусах перевірив – на місці, на кухні біля столу прибився, а в голові знай одне: «Та що ж то було?!»
– Вечерятимемо? – спитала дружина.
– Ти теє… хоч би свічку якусь дістала. Свято ж…
Тома обпекла чоловіка запальним
