прийшла мама. Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столі.
– Хто сьогодні замітав?
В мені все похололо.
– Ти нічого не знаходив?
Коли б це було раніше, я відразу подав би гроші. Але зараз вони лежали у карнавці, а в крамниці чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованці, отже, вона шукала щось інше.
– Ну, чого ж ти мовчиш?
– Н-ні… нічого…
Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала ні слова. Вона трохи постояла біля столу, про щось думаючи, і обличчя у неї було сумне та втомлене.
– Я сьогодні загубила три карбованці, – врешті сказала вона. – Вони мені були потрібні на ліки… А тепер доведеться бути без ліків.
Я затято мовчав. Дуже жалів маму, та признатися в брехні було понад мої сили. Тим більше, що вона ж не запитала відразу про гроші.
Настала ніч. Мама сиділа біля столу, перевіряючи зошити. Лампа була затулена газетою, щоб світло не падало на нас, і освітлювала мамине обличчя. Може, вперше за своє недовге життя, розтруєний історією з отією троячкою, я пильно дивився на маму. З обличчя її не сходив втомлений вираз, і воно було таке ж запечалене, як і в розмові зі мною.
Раптом пригадав її слова про хворобу, про те, що оті три карбованці призначалися мамі на ліки, і пекучий жаль здавив моє серце. Хотілося, дуже хотілося зірватися з ліжка, підбігти до мами і припасти до її ласкавих рук. Та між нею і мною була тепер карнавка, де лежали три карбованці.
Пізно вночі, коли мама вже спала, я тихенько заліз під ліжко, дістав з глечика три карбованці і поклав на стіл, під одну з книжок.
А вранці з похмурою насолодою четвертував на городі карнавку. Сидів і товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола лупцюватиме мене за неповернений глечик.
Помста
Був у нашому селі скляр.
Невисокий, худий, з маленьким, зібраним у кулачок обличчям, ходив він довгими сільськими вулицями, вставляючи шибки. Роботи ніколи не бракувало, бо славився він умінням так вставити шибку, такою замазкою прикріпити її, що вже і рама потрухлявіє від негоди та часу, а скло тримається, як припаяне.
Жив скляр у невеликій кособокій хатині, без сім’ї, без родичів, старим парубком, понурим та непривітним. Розповідали, що висватав він колись найкрасивішу дівчину на селі, поставив для неї простору хату з веселими вікнами, та її вже пізніше, в роки громадянської війни, жорстоко поглумившись, вбили бандити.
Повернувшись з армії Будьонного, скляр у той же вечір спалив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину несповна розуму. А він жив відлюдьком і майже щонеділі гірко напивався.
За роботою ж скляр завжди був суворий і тверезий. Обличчя його, заросле по самі очі густою щетиною (мені здавалося, що він тримав у зубах велику щітку), ставало поважним та
