же, як і колись, бриль, а на сорочці – ще більше латок.
Біля Ванька стоїть велика порожня цеберка, сам же він, ставши на коліна, щось заклопотано робить. Все твердячи про дріжджі, підходжу до товариша. Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно і заклопотано. Лише іноді розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.
– Що ти робиш?
Вдаючи, що нічого не чує, Ванько копає далі.
– Нащо тобі ямка?
– Це колодязь, а не ямка! – заперечує Ванько.
– Колодязь?
Дріжджі вмить вискакують із голови.
– Справжній колодязь? З водою?
– Еге, – стверджує Ванько.
Він нарешті припиняє роботу. Я недовірливо заглядаю до ямки. Вона зовсім неглибока, на дні й не видно води.
– Хіба це колодязь?!
– Колодязь! – уже сердито твердить Ванько. – Ось ще покопаю, і буде вода.
– А навіщо вона тобі?
– Буду воду брати. Вийшов за ворота – і є вода! А так – поноси оце відрище від криниці.
– А як же ти братимеш? – знову впадаю я в сумнів. – Відро ж сюди не пролізе!..
– Я кухлем, – відповідає Ванько. – Ну, мені ніколи з тобою, – кидає він і знову береться за ніж.
Я вже з заздрістю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться і собі покопати колодязь.
– Дай трохи покопати! Я ж тобі вчора давав подути у мій свисток!
Ванько поступається місцем.
Минає досить часу. Ми вже встигли кілька разів помінятися, в мене лоб теж уже не чистіший за землю, що вигортається з ямки. А води все нема та й нема.
Врешті Ванько каже:
– Тут, мабуть, джерела немає. Треба в іншому місці копати.
Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи місце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.
– Мені треба йти.
– Куди?
– Купити того… Ну, як його…
З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!
– Нічого, – втішає мене товариш. – Ти зайди в крамницю, подивишся і зразу згадаєш.
– Може, і ти підеш? – з надією дивлюся на Ванька: чомусь здається, що нам удвох буде легше пригадати.
Ванько відразу ж згоджується. Бере відро і простує за мною.
В крамниці ми довго тупцюємо біля прилавка.
– Оце?.. Оце?.. – тихенько штовхає Ванько, але я заперечливо мотаю головою.
Врешті в очі впадає дивовижна квасоля, насипана на тарілку. Була вона незвичайного кольору; темно-коричнева, аж блискуча, і дуже велика. Такої квасолі не було на жодному городі.
– Що то? – зацікавився і Ванько.
Придивившись до папірця, що лежав на тій же тарілці, я повільно прочитав перше слово: «Драже».
«Драже… Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!»
На
