зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.
– І навіщо ми ту начинку їли! – вже каявся брат.
Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!
– Краще б ми її не їли!
– А як ми дірочки позаліплюємо? – все шукав порятунку Сергійко.
– Чим, у біса, їх заліпиш!
– Тістом… Або хлібом…
– Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!
І ми знову засумували.
– Знаєш що? – врешті надумався я. – Давай зробимо нову начинку.
Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з’їли до решти, а свою напхали в пиріг.
Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.
Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?
Котилася торба
Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:
– Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!
Я, Сергійко, Сонька і Г аля стояли посеред світлиці.
– А в сінях можна? А в кухні?
– Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!
Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.
Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:
Котилася торба З високого горба,
А в тій торбі – хліб-паляниця,
Кому доведеться, тому і жмуриться!
Потім запитав:
– Уже?
– Ще! Ще! – лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.
– Вже!
Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.
– Це того, що вони за мною лізли, – сердилася Сонька. – Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!
Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.
– Куди ви! – засичав я на них. – Ховайтесь окремо.
Та вони й не думали рухатися з місця.
– Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.
Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» І подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.
Ставши посеред хати, задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала.
