свищик на світі! А свистить він як! А може, вже й не свистить? Може, вже зіпсувався? Від самої лише думки про це мене пройняв циганський піт. І як тут утриматись, щоб не спробувати? Ні, таки свистить…
– Толю! – все ще не відриваючись од зошитів, але вже голосніше каже мама. – Ти довго будеш на моїх нервах грати?
«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неї голова болить. От у мене ніколи не заболить, хоч сто років свистітиму…»
Кручу свищик і так і сяк, притуляю його до губів, а дмухнути все ж боюся. Врешті наважуюсь – і мама цього разу вже відривається від зошитів.
– Ти що, віника захотів? – сердито запитує вона. З віником у мене давнє, не зовсім приємне знайомство, і я завмираю.
– Лягай уже спати, – трохи лагідніше каже мама.
Ну, що ж, спати, то й спати, покірно погоджуюся я. От тільки б свиснути на прощання. Хоч трішки. Хоч разочок. Бач, як він ловко тримається в роті!
І мені здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собі. Свиснув так голосно й різко, що мама аж підскочила за столом, а потім мовчки звелася і пішла в куток, де стояв знайомий мені віник.
Взявши віник, вона підходить до мене. А я, витріщивши на маму очі, продовжую щосили свистіти. Повітря саме виривається з мене, струмує крізь свищик, і він заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо.
У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає віник і знесилено сміється.
Непорочний отрок
В нашому селі з’явилася «божа людина». Зупинилася вона в Миколиних батьків – найпобожніших людей в усьому селі, і ми почали ходити за Миколою, й він, надуваючись від пихи, вдавав із себе страшенно заклопотаного та неприступного.
І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ставала наша цікавість: яка вона з себе, ота «божа людина», і що вона в нас робитиме?
Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого набік і шепотів на вухо:
– Вгадувати буде.
Що вгадувати, він і сам до ладу не знав; але цього було досить, щоб ми аж горіли від бажання побачити того незнайомого чоловіка. Та Микола був невблаганний:
– Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур спустять.
І лише тоді, як ми почали спокушати його різними багатствами, Микола не встояв.
– Г аразд, поведу, – сказав він, набиваючи кишені нашим добром. – Але цур, казатимете, що самі прийшли!
Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати. На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лавці тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.
Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга зі смоляною бородищею, рум’яними, як наливні
