аж руками сплеснула тітка. – Хіба ж так позичають: рачки на городі? Бач, позичальник знайшовся!
А що я знову замовк, вона запитала:
– Навіщо тобі той часник?
– Братові… У мене брат хворий…
Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.
– Братові?.. Чим же він хворий?
– А я знаю?.. Мама по фельдшера пішла… У Миронівку…
– Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! – знову закричала тітка Одарка. – Ну й клятуща ж дитина, прости мене, Господи!
Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:
– На та йди, брат тебе чекає, либонь… Ну чого стоїш, як укопаний?
Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!
Урок
Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.
Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:
– Бери сапку та йди полоти.
– Ще ж рано, – намагаюся відтягнути осоружне полоття.
– Іди, іди, не вигадуй… Там за пирієм сапки не потягнеш.
І я, хоч-не-хоч, а мусив іти.
Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. «І навіщо ото, – гірко роздумував я, – такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці…»
Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання. Цього разу мама загадала полоти помідори.
– Ой, їх так багато! – пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлопцями в «червоних» та «білих».
– Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, – «втішала» мама. – Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти… А хочеш, я дам урок.
– Який урок?
– От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту – завтра виполеш.
Подумавши, я пристав на таку пропозицію.
– Тільки дивись, добре поли, – попередила мама. – Прийду зі школи – перевірю.
– Та гаразд, – сказав я, наслідуючи дорослих. – Чого вже там.
Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше. «Може, завтра
