полу не зможу я провіщати вам ні вашеє будущее, ні прошедшее ваше, ні настоящее.
Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повів грізним оком і, наче вітер, вимів нас на подвір’я.
В той день поміж нами тільки й розмови було, що про «божу людину».
– Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?
– Це коли ми з вами не грішимо.
– Та навіщо він йому?
– Вгадувати, – туманно відповів Микола. І вже починав сердитись: – Та що ви присікалися до мене! Самі ж чули!
Та нас обсідали нові сумніви:
– А що таке мужеський пол?
Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали, але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати, і видом не видати.
Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлопчаків:
– Ідіть до нас, буде вибирати!
– Кого?
– Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копійок і по калачу.
Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга кандидатів у «непорочні отроки».
Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розміркувавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом, – але хіба ж не переконував мене сам Микола, що не согрішиш – не покаєшся! А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо коли свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.
І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені потрапити в «непорочні отроки».
Хлопці, що виходили, були похнюплені та засоромлені. Я вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили, і тоді «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилиці, розчаровано говорила:
– Грішний, отроче, грішний… Клич іншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна. Посередині, на ослоні, горіла воскова свічка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа «божа людина». Мені стало страшно.
– Підійди сюди, – ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по голові. – Скажи мені: согрішив ти проти Господа Бога нашого?
Не вагаючись, я відповів, що ні.
– Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі
