і виросло? А тут свого гаспида хоч у ступі товчи, прости мене, грішну!..
Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому – через всеньке село, на загальний глум.
Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш святу справу.
Незвідані путі твої, Господи!
Пучок часнику
Влітку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всі рушають у степ, на далекі лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвір’ях, та й по хатах рідко коли лунає людський голос, хіба що вигляне у низеньке підсліпувате віконце старече обличчя. Навіть собаки не наважуються порушити сонну тишу і лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тіні в тінь. У такі години сумно самому на селі. Тягне у поле, в ліс, на ріку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата, дітлахів, з облупленими носами і такими вицвілими чубами, що годі й розібрати, кого мама вродила чорнявим, а кого білявим, – всі на одну масть. Так і хочеться залишити хату, де допікають кусючі мухи, де душно і темно, піти у великий занедбаний сад, під величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якій травиці, п’ючи усім тілом ніжну прохолоду її.
Хороше!
Та мені не можна виходити з хати, бо на ліжку лежить хворий Сергійко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронівки. Пішла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досі немає, а Сергійкові все гірше та гірше. Соває неспокійно головою по подушці, шукаючи, де холодніше, щоки його аж горять, і він ледве зводить посинілі повіки, коли я нахиляюсь над ним.
– Пити…
Цокотить зубами об полив’яний кухоль, вода ллється по підборіддю, на худеньке плече, брат починає сердитись і вередувати, відпихаючи хліб та молоко, що його залишила мама. Я і жалію його, і гніваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидіння в хаті, коли надворі отакий день, а там десь хлопці і веселі забави.
– Пити! Пити! – тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.
– Ну, чого тобі ще? – мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хаті. – Ось іще сало… Хочеш сала? Добре, з часником…
Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарізаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.
– Бач, немає часнику, уже весь з’їли. Та нічого, сало й без часнику добре…
– Часнику! Хочу часнику! – відразу ж починає брат, наче зрадівши, що нарешті знайшов, що вимагати од мене. I скільки я його не вмовляю, брат квилить одне: «Часнику-у…»
У відчаї вибігаю надвір. На нашому городі часнику годі й шукати. Хіба що в тітки Одарки…
Обережно підкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвір’ї сусідки нікого немає, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмілюючись скочити через перелаз.
3 тіткою Одаркою в нас старі порахунки. Вона переконана,
