жебоніла вона. – Ой, смертонька моя!
На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.
До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:
– Я тобі дам зайця, песький ти сину!
Микола ревів, як бугай…
Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.
Свищик
Ви знаєте, як робиться свищик?
Береться з добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору – і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров’я!
Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп’яв свищика.
Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.
«Нароблю торбу свищиків, – багатів я думками, – та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один – Ванькові, а Соньці не дам. Ти, – скажу, – ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»
З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.
Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку – не здіймається. Почнеш стукати дужче – лопається. А коли вже лопнула – відкидай її набік і берись за іншу лозину.
«Нащо мені торба тих свищиків, – порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. – Зроблю п’ять: три мені, один – Сергійкові, один – Ванькові».
Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.
Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.
З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.
Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи зі свищика зачарованих очей.
– Дай і я посвищу, – простягнув він згодом руку.
Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути в моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.
– Я краще тобі інший зроблю.
– Зроби, –
