тріском ґудзик переламався навпіл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всівся в решето.
Застріляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усі боки перемішаним білком і жовтком та ще якимось чортовинням, а мої штани враз промокли до пупа.
Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидів у решеті.
Потім похмуро підвівся. Навіть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв і гірко роздумував, чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться, обов’язково я мушу вскочити в неї.
А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бідна, не знала, що я вже посидів на яйцях!
Начинка
Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, в Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть:
– Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки? Хай уже він… А ти ж старший!
Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов’язково починає з осоружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду, ні дивитись, як мама готує пиріг.
Цей пиріг – для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він лежить, покритий чистим рушником, – «підходить», як пояснила мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч. Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не заговорити голосно, щоб пиріг не «сів». І хоч нам важко уявити, як може сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один на одного пальцями: – Тс-с-с… Тс-с-с…
Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум’яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку:
– Почекайте тільки, нехай охолоне.
Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.
– Я б усе пироги їв, – каже Сергійко, збираючи крихти.
Я не заперечую.
– І чого мама так рідко їх пече? – дивується брат.
– Бо мука дорога!
– Дивіться ж, не чіпайте пирога! – наказала нам мама перед тим, як іти на роботу. – Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти… Біжіть краще надвір, пограйтеся…
Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно відпочивав, прикрившись рушником.
– Я тільки гляну, – врешті не витримує Сергійко.
Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум’яну скоринку.
– Він добрий-предобрий… І начинку видно, – показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.
– Не чіпай, у тебе ж палець брудний! – ревниво зауважую я.
Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:
– Уже чистий… Я тільки трошки…
