той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх і смуток. Нещасний той, хто, озираючись назад, помічає лише години самотності у розлогих і безрадісних оселях із темними фіранками та захопливими стрункими шеренгами стародавніх книг або змушений тремтіти й жахатися чувань у похмурих, химерних і велетенських хащах. Обплетені міцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гілля далеко у височині. Таку долю послали мені боги, мені, замороченому й обдуреному; мені, безнадійному пустоцвіту. І все ж із дивною втіхою я відчайдушно лину до цих далеких спогадів, коли мій розум щомиті погрожує розпростертися перед тими іншими…
Не знаю, де я народився, знаю лишень, що замок був надзвичайно старий і безнадійно моторошний, увесь у темних ходах і переходах, із високим склепінням, де очі знаходили сіті павуків і примарні тіні. Камінь застарілих коридорів вічно виділяв мерзенну вогкість, і повсюдно застиг гидкий сморід, немов звідкись тягнуло мертвечиною винищених поколінь. Там завжди бракувало світла, тому я іноді запалював свічки й заради полегшення не відводив погляду від них; за стінами замку також ніколи не вигулькувало сонечко, адже дерева з густими кронами тягнулися вище за пишномовність усіх доступних веж. Одна чорна башта стриміла поверх дерев у невідоме нетутешнє небо, але вона була місцями поруйнована, і видертися на неї можна було не інакше, як удавшись до майже неможливого підйому голою стіною, з каменя на камінь.
Відтак у замку я прожив роки, але міри часу не знаю. Вочевидь, хтось турбувався про мої потреби, однак не можу пригадати нікого, крім себе, й нічого живого, крім мовчазних пацюків, кажанів і павуків. Хто б не виплекав мене, гадаю, він мав би бути безнадійно старим, оскільки першим моїм усвідомленням живого образу була якась карикатура на себе – скривлена, зморщена і стара, як сам замок. Я не бачив нічого потворно відразливого у кістках і скелетах, якими були встелені деякі з кам’яних крипт глибоко в надрах замку. Я, наче навіжений, пов’язував такі речі з життєвими буднями і вважав їх природнішими за живих істот із кольорових ілюстрацій, які знаходив у багатьох, вкритих цвіллю книгах. По цих книгах я навчився всього, що знаю, за відсутності вчителя, без спонукання та настанов, і не пригадаю, щоб за всі ці роки я чув людський голос, навіть свій власний, бо хоча і читав у книгах про дар мови, мені ні разу не спало на гадку сказати щось уголос. Моя зовнішність також був справою, до якої мої думки не долинали, позаяк дзеркал у замку не було, і за відчуттям я вважав себе майже тим самим молодим героєм, намальованим олівцем або фарбами, яких багато бачив на сторінках книжок. Я усвідомлював свою молодість, бо ж пам’ятав надто мало.
За мурами замку, по той бік гнилого рову і в похмурих тінях безшелесних дерев, я часто лежав, бувало, у думках про те, що прочитав у книгах, і з пристрасною млістю уявляв себе посеред веселої юрби у залитому сонцем світі, що біснувалася там, за безкрайніми лісами. Якось я навіть спробував утекти з цього лісу, але що далі відходив від замку, то щільнішими ставали
