душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, – та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю – приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, – та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто він такий?… Що це він зробив?… Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!
Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало… Дід удвох з Грицьком і отару заняли.
– Ану, рушай! додому час! – гукнув дід уже з шляху.
Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…
– Так отакий мій батько був, мамо?
– Який?
Чіпка почав розказувати…
– Такий же…
– Чому ж ви мені давно цього не казали?
– То що б було, сину?
Замовк Чіпка. Щось думав…
– Нічого… – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
Сумно стало в хаті, як у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловік сидить, то – сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє, тихо плакала…
– Ні! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чіпка… – Ні… негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?…
– Кого, сину?
– Панів! – одказав твердо Чіпка.
– Що це ти, сину, кажеш? Хай їм Господь за те оддячить, а не люди!
Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.
Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько…
«Бідний мій тату! – думав він. – Не знав ти долі від самого малку – може, аж до смерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?… Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка
