ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав… мов з’їсти хоче…
Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.
Чіпка – сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою… Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп’яв свої очі.
– Не дивись! чуєш?… а то повернуся! – Та взяла справді й повернулась до його спиною.
Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, – та все-таки заглядав в вічі.
– А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вінком по голові й по виду бити.
«Бий, – думає Чіпка, – бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе… Мені так любо та мило з тобою!»
Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко розсипався; головки од квіток поодлітали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:
– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! – Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, – сама вже послала йому бісики очима…
Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, – так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.
– Пу-у-сти… пу-у-сти-и! – закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду…
Тоді він випустив.
– Ну, та й удрала ж, – аж закрутило в носі! – каже він, скривившись.
– А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. – каже вона. А в самої очі – так і сміються, так і грають!
– Дурна ти… хіба що?
– Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.
– Не одкусив же, – сміється Чіпка.
– Ото б добре, якби одкусив… Тоді б я тобі очі видрала.
– Якби подужала.
– Тоді б побачив…
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило в своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.
Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала:
– Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
– Ніколи було, – не признається Чіпка, а сам собі подумав: чому я її не зустрічав тут?
– Що ж ти робив? – вона йому.
– Коло хазяйства…
– А в тебе земля ще де є?
– Ні, нема.
– А хата є?
– Є.
