Що то?
– Ляльки.
– Навіщо?
– Панам на іграшки…
– А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте – як у роті червоно!.. А зуби які?! От якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..
– Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.
– Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!
– То що, що блищать? І очі йому шкляні повставляли…
– А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! – допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь шкло на неї.
– Та хай йому цур! Ходімо… а то ще тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звіряка? – думав він. – Грива тобі, як у коня; а само – бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?… Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззявило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка… А чи я б то його подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам одігнав від овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий…»
– Дядьку Остапе!
– Чого?
– Що воно таке за звіряка ото? – питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухішою.
– Та я й знав, як його звати, та забув!
– Кого там звати? – питає третій чоловік.
– Звіряку… Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, – одмовляє Грицько.
– А хвіст довгий?… на кінці з китицею?
– Еге-ге!
– То – лев.
– Лев?! – вимовив здивовижений Грицько. – Що ж то воно за лев?
– Звір такий… Цар над звірами…
– Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!
– А звісно. На те він і цар, – одмовляв чоловік.
– Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
– Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!
– Як же його ловлять такого? – пита Грицько.
– Як? Звісно – якось-то ловлять… прирозуміли якось – коли, кажеш, держать у хаті.
– Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові – не сікайся! – каже Грицько.
– Так! цар тобі ловитиме, – увернув дядько Остап. – Пошле таких, як ти… от і лови!
– А як покуса? як з’їсть?!
– То що, що з’їсть?
– А як я не хочу?
– То голову зітнуть…
– Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно… Вовк який, – та й того боїмося… а то ж таки таке страховище, Господи!
