Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний страница 40

Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

і стиха, любим голосом, малює йому картину іншого життя… життя тихого, пахарського побиту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисці мугиче; серед добрих сусід, що – не дай, боже, хвороби – і одвідають, і провідають… не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

      Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по полю та весело виспівував.

      Такі речі разом вривалися в Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого. Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, живлом усяким – пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню… Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! – не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм…

      – А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? – питає батько.

      – Не хочу!

      – Чому?

      – Мати не велять…

      – Чому?

      – Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись… Треба з ними в миру жити!

      – Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими – коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать…

      Оже важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки в бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцеві за іграшку, а далі – увійшло в його щоденні клопоти, близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, – ніж од приповістки батькової за татарський набіг… Мати раділа. Та й батько – не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того… Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівності – не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, – позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала… Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші, розкинули свої тенета – і, як зайців, ловили в них просту темноту… Не стало вже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце – і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп… Зажурились наші левенці – та вже було пізно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати… Піднявся струс, біганина… З одного місця переходили люди на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись – не чужих, а своїх уже кревних панів! Од панів

Скачать книгу