умер останній січовик без одного року ста літ.
X. Пани польські
Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так – років, може, через десяток – як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.
Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?… Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм…
Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одбирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли, – та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули – руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…
Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля – сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!
Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?…» – кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, пішли обтісувати…
Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати – загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.
– Ой, горенько! Що ж то тепер буде?… – питали крізь сльози чоловіків жінки.
– Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… – раїли чоловіки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили в далеку дорогу, – перший раз потягли на панщину…
Швидко той палац і обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, – треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!
Ще генеральша в дорозі, а вже
