Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний страница 47
– За що ти скубешся? Дивись – який!!
– Ты… ты-ы!.. – заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.
Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:
– За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грішка!
Паничі весело зареготались та й побігли в горниці.
Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…
Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе – само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом – улиця вузька. Треба розширити – треба урізати людських городів! – Урізали й городів, розчистили не вулицю, а майдан… – Уп’ять велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…
Отак що день – усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив’язані до генеральші, – поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати…
Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, – давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи катеринославські або херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде, – переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка – наша тіточка!
Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли» – гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці – Дирюгиної! У неї в Бородаєві все народ «руський» – і той слухав, а ці «мазепи» – тікали!!!
Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном – на прибуток панській кишені…
А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші,