Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний страница 51

Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили…

      Доїхала-таки її дівка Уляна!!

      Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, – з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!

      Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено… Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Йвана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.

      – Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! – хвалить Василь Семенович її голос.

      – А може – синиця, – жартує Уляна.

      – Ти сама – синиця! – одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.

      Уляна зардіється, як макова квітка.

      Розкіш дівчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер – робота лежить, а дівчата своє справляють… Реготи, співи – аж будинок розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити… Що Уляна схоче, – панич не встоїть.

      Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодони – завтра кудись далеко їхати.

      Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемодани збіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

      Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга… та й був такий!

      Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць – гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!

      Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був на руку Потапович та дужий!

      Через

Скачать книгу