й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі – ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м’якиною, рано й вечір – доїть. Іван – коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду… Нема роботи біля товару – лаштує під повіткою, що потрібніше до весняної справи. А ввечері – плете рукавиці, бавиться з дітками – шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печі вниз черевом – париться.
А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви; іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду – ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері – треба Іванові коло худібки поратись, – треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі – вечерю варити, діток спати ложити…
Так і зима мине; на весну красне сонце заграє… І знову в поле та в поле… знову торішня робота… знову торішні клопоти… Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік… Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!
Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною… Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають… А проте – живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї… Яка земля, такі й люди. Вона сита – й вони ситі; вона голодна – й вони роти пороззявляли… Селянин без поля – старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає… Поле – що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!
Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі – поміч. Аби зіп’ялось на ноги, – зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!
У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись трохи хлопці, – треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше – скотинку пасти, товару доглядати… Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі – поганяти… Гей та цоб, та цабе! – от і вся невеличка наука погонича…
Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити в поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку неспокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку
