чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертає до Максима в двір.
Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався – та й виселився на хутір, на батьківську землю.
Піп, волосні так жалкують:
– Не кидайте нас, Максим Іванович, – не сиротіть наших Пісок!
– Там мені, – одказує, – буде краще, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…
На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо – обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка – буцім хоче постоялий одкрити…
Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, – може, уклав якого багатого та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.
Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає… А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив… Знали тільки, що в його все було на запорі – позапиране, позамикане…
– Москаль хвортецю собі вибудував! – сміються іноді піщани.
Частина третя
XIV. Нема землі!
Життя, кажуть, зжити – не поле перейти. Життя – що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, – заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце – похмуріло… загуло, закрутило, закушпелило шляхом… Зиркнула блискавка, загуркотав грім… гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк! – не вспів озирнутись, як повернуло на негоду…
Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тік до його вскочило лихо… Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» – подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.
– Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека.
Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:
– Чого?
– Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону…
– Що за чоловік? Навіщо я йому здався?
– Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано…
– Добре… прийду, – одказав
