смачним! Трохи згодом – мов щось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися… стала прокидатись віра… узяло завзяття… «То все брехня! – думається йому. – Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений…
– А чи дорого се діло стоїтиме? – пита він у Пороха.
– Яке діло? Коли дуже закручуване – дорожче; а коли ні – недорого, – одказав Порох.
– А моє діло?…
– Ось тривай лиш – ще по одній вип’ємо, – та тоді вже й за діло!..
Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка – не жінка, дівка – не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав’язала на тім’ї, а вони й розсипались… Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, – тільки одні очі – чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом…
– Уже п’є… уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. – Їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..
– Іди собі! іди, йди! – зайдикав Порох. – Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє… іди собі!
– Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема…
– Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
– Авжеж шкода!.. – і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.
– Бач, проклятий! Казав – хліба нема, аж ось скільки переховував.
– Ну, бери, бери… та йди собі! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно повела очима – і повагом вийшла з хати.
– Хто це? – запитав Чіпка.
– Шмат… – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра… Не всі, бач, дома – божевільна… Божевільна, а дітей плодить, – та й живуть, прокляті, на мою голову!..
Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток… «Може, вони голодні й холодні, – думав він. – От, якби багатство – чи дійшла б вона до цього?… Якби-то багатство… А то от останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю – і почала перед ним свої виводи виводити…
– А що ж: будемо прошеніє писати, – перебив Порох.
Чіпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.
– Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися, – сказав він. – А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чіпка
